Три ранки на тиждень
Моя матуся була жінкою неймовірно доброю та тихо-впертою. Я виросла у звичайній родині: мама нянечка у садочку, тато водій. Жили скромно, але слово «нужда» тоді не мало ваги його перекривали мамина турбота та домашнє світло.
Одного разу тато не повернувся додому. У тролейбусі йому стало погано, він знепритомнів. Люди вирішили, що пяний: водій із кондуктором винесли його на кінцевій та залишили під деревом. Лише наприкінці зміни викликали швидку. У лікарні лікарі дивувалися, як він вижив. Відтоді він так і не одужав наче серце почало ступати обережніше, навшпиньки. А мама лише дякувала:
Слава Богу, живий. Значить, будемо берегти.
Вона завжди так казала: «Загубила значить, Господь взяв річ, а не здоровя». Її прості слова лягали в душу, як свіже рушниківце на стіл.
Коли я поїхала вчитися до міста, почалося наше головне диво три ранки на тиждень. Рейсовий автобус відправлявся о шостій. Мама вставала затемна. На кухні світилася лампочка, шепотів чайник, а у дворі дзвенів холод. Мама розкладала на столі свою тиху арифметику любові: кашу у судок, котлети у емальовану миску, салат у баночку з новенькою кришкою, компот у пляшку, пару пиріжків «на потім», яблуко, сіль у кульочку «раптом знадобиться». Завязувала все чистим лляним рушником «щоб тепло не розлилося» і клала у ту саму синю клітчасту торбинку, де брязкали скляночки, немов маленькі дзвіночки.
Мам, та не треба казала я по телефону напередодні. Я впораюся.
Та я ж теж впораюся, сміялася вона. Хай краще руки втомляться в мене, аніж серце в тебе від туги за домівкою.
О шостій ранку автобус зітхав і їхав, а за пару годин дзвонив мій дзвінок:
Доню, відчини, я біля підїзду.
І ми снідали. Я заплющувала очі від задоволення, як у дитинстві. А потім на день контейнери, баночки, «це на завтра», «це на швидку руку», «а це, якщо подруга завітає». І так щотижня, тричі. Якщо раптом вона не приїжджала я ображалася, ніби вона забрала у мене шматочок повітря.
Ти ж обіцяла шепотіла я в трубку.
Пробач, донечко. Автобус сьогодні зламався. Завтра приїду.
Я вийшла заміж поспіхом. Батьків на весіллі не було
А як же тато? Він же не доїде, несміливо запитала мама.
Тоді ми до вас приїдемо і разом відсвяткуємо, відрізала я і перевела розмову. Лише потім, через роки, мені спало на думку: вона хотіла бути поруч. Хотіла побачити мене у весільній сукні не на фотографіях, а на власні очі.
Тато пішов першим. Мама затихла, як дім без вечірнього світла. Я знаходилася лише на сухі слова:
Мам, ну не вбивайся Він довго хворів. Це все одно сталося б
Мама кивала і приїжджала ще частіше тепер вже не лише з моїми улюбленими котлетами, а й з крихітними баночками пюре «для онучат».
Мам, звідки вода? питала я.
Із криниці. Найсмачніша. Я кипячу.
Одного разу чоловік сказав:
Це їсти не будемо. Хто знає, де куплено, як вимито. Дітям тим більше не можна.
Та це ж мама
Саме тому. Не ображай, просто скажи дякую і все.
Я не сказала «все». Я посміхалася і брала торбинку, а потім викидала. Обережно, щоб баночки не брязкали. Повертала порожній посуд «мам, усе було смачно» і чула у відповідь її світле:
Слава Богу, що тобі до смаку. Наступного разу зроблю інакше, раптом ще краще.
Мама нік
