Три ранки на тиждень
Моя матінка була жінкою незвичайно доброю та тихо-впертою. Виросла я у звичайній родині: мати нянька в дитсадку, батько водій. Жили скромно, але слово «нужда» тоді не мало ваги його перекривали мамина турбота й домашнє світло.
Одного разу тато не повернувся додому. У тролейбусі йому стало зле, він непритомнів. Люди подумали, що пяний: водій з кондуктором винесли його на кінцевій і лишили під деревом. Лише наприкінці зміни викликали швидку. У лікарні лікарі дивувалися, як він вижив. З того часу він так і не одужав ніби серце почало ступати обережніше, навшпиньки. А мама лише дякувала:
Слава Богу, живий. Значить, будемо берегти.
Вона завжди так казала: «Загубила значить, Господь узяв річ, а не здоровя». Її прості слова лягали в душу, як свіжий рушник на стіл.
Коли я поїхала вчитися до міста, почалося наше головне диво три ранки на тиждень. Рейсовий автобус відправлявся о шостій. Мама вставала у темряві. На кухні світилася лампочка, шепотів чайник, а у дворі дзвенів мороз. Вона розкладала на столі свою тиху арифметику любові: кашу у судок, котлети у емальовану миску, салат у баночку з новенькою кришкою, компот у пляшку, пару пиріжків «на потім», яблуко, сіль у купці «а раптом знадобиться». Завязувала все чистим лляним рушником «щоб тепло не розлилося» і складала в ту саму синю клітчасту торбинку, де скляночки дзвеніли, як малі дзвіночки.
Мамо, та не треба казала я напередодні по телефону. Я сама впораюся.
То я ж теж впораюся, сміялася вона. Хай краще руки в мене втомляться, аніж у тебе серце від туги за домівкою.
О шостій автобус зітхав і відїжджав, а за пару годин дзвонив мій дзвінок:
Донечко, відчини, я біля підїзду.
І ми снідали. Я заплющувала очі від задоволення, як у дитинстві. А потім на весь день контейнери, баночки, «це на завтра», «це на швидку руку», «а це, якщо раптом подруга завітає». І так що тижня, тричі. Якщо вона раптом не приїжджала я ображалася, ніби вона забрала в мене шматочок повітря.
Ти ж обіцяла шепотіла я в трубку.
Пробач, доню. Сьогодні автобус зламався. Завтра приїду.
Я вийшла заміж поспіхом. Батьків на весіллі не було
А як же тато? Він же не дійде, несміливо запитала мама.
Тоді ми до вас приїдемо і разом відзначимо, відрізала я й перевела розмову. Лише згодом, через роки, мені дійшло: вона хотіла бути поруч. Хотіла побачити мене у весільній сукні не на фотографіях, а на власні очі.
Тато пішов першим. Мама затихла, як дім без світла ввечері. Я знаходила лише сухі слова:
Мамо, ну не журися Він довго хворів. Це все одно б сталось
Мама кивала і приїжджала ще частіше тепер не лише з моїми улюбленими котлетами, а й з крихітними баночками пюре «для онучат».
Мамо, звідки вода? питала я.
З криниці. Найсмачніша. Я кипячу.
Одного разу чоловік сказав:
Ми це їсти не будемо. Хто знає, де куплено, як вимито. Дітям тим більше не можна.
Але ж це мама
Саме тому. Не ображай, просто подякуй і все.
Я не сказала «все». Я посміхалася й брала торбинку, а потім викидала. Обережно, щоб баночки не дзвеніли. Повертала порожній посуд «мамо, усе було смачно» і чула у відповідь її світле:
Слава Богу, що тобі до вподоби. Наступного разу зроблю інакше, раптом буде ще краще.
Мама нік
