23 листопада
Сьогодні ввечері я довго залишилася на кухні. Сергій уже спав, а я не могла відкласти телефон — переглядала виписку з нашої спільної картки. Щось не сходилося.
«Сімдесят тисяч… ще п’ятдесят… і тут», — пробурмотіла я, ковтнувши холодний чай. «Що це означає?»
Взяла калькулятор і підрахувала — майже півмільйона гривень за три місяці. Слівка висохла в роті. Я завжди знала, що у Сергія і у мене різні підходи до грошей, але це…
Я вже збиралася лягати, проте не могла втриматись. Сіла на край ліжка і крикнула:
«Сергію, ти спиш?»
«Мм?», — підвів голову з подушки. «Що сталося?»
«Дивлюсь виписку… Можеш пояснити, куди йдуть усі наші гроші? У таких обсягах?»
Сергій миттєво сів, піднявши голову в темряві, і почав терти лице — звичка, яку він набув ще в університеті, коли не хотів говорити правду.
«Ганно, ти ж знаєш… у Дмітра зараз скрутно. Він стартує бізнес, я трохи допомагаю», — сказав він, намагаючись обійняти мене, а я відчинила його.
«Трохи?», — передала я телефон. «Подивися сам. Чи це «трохи»?»
«Послухай», — спробував він обійняти мене, я ж відстрибнула. «Все тимчасово. Він підніметься і віддасть. Ти ж знаєш мого брата…»
Так, я знала його п’ятнадцять років: нескінченні схеми, обіцянки повернути гроші. Спочатку криптовалюта, потім МЛМ‑компанії, а потім ми «прибираємо» борги і робимо вигляд, що нічого не сталося.
«Добре», — підвела я. «Спи. Поговоримо завтра».
«Ганно, не сердься», — його голос став прохальним. «Він мій брат. Я не можу його кинути».
Вийшовши з кімнати, я вимкнула чайник, який кипів усе це час. У голові крутилося марне питання: «То я ж сама підкидаюсь під автобус?»
Телефон тихо вібрував — ще одне сповіщення про переказ. Я не дивилася, просто вимкнула його. Здавалося, що чорна кішка прокралася в дім і ховається в кутку — не бачиш, а відчуваєш її присутність.
Ранком я прокинулась раніше, навмисно. Приготувала Сергію його улюблену каву, зібрала обід для роботи. Він блукав по квартирі, намагаючись знайти мій погляд, а я мовчки спостерігала. Зрозуміла, що це лише початок. Або ми розберемося, або…
Тиждень потому, коли я збирала білизну, знайшла в кишені його куртки аркуш паперу. Похитнулася, чи викинути його, бо на ньому був логотип банку.
Сіла на край ліжка. Це був договір кредиту на 1 200 000 гривень, підписаний місяць тому.
Вуха закурили. Я розміряла листок, намагаючись дихати глибше. «Не може бути… він не міг… без мого відома…»
Сергій прийшов додому, як завжди, о сьомій. Я почула, як він знімає взуття в коридорі, брязкає ключами. Його кроки стали знайомими.
«Ти вдома?», — вигукнув він, зайшовши в спальню. «Я думав…»
Зупинився, побачивши мене, що сиділа на краю ліжка, і договір поруч.
«Що це?», — його голос був сухим. «Поясни мені».
Сергій притулився до дверного косяка, мовчки. Тільки щелепа підперлася.
«Про що цей кредит?», — підвела я. «Чому я дізнаюся про це так?»
«Ганно…»
«Не називай мене так!», — вигукнула я, не очікуючи, що зреагую. «Мільйон! Ти взяв мільйон і не сказав! Це наші спільні гроші! Як ти міг?»
«Що я мав робити?», — підвищив голос він. «Ти не зрозумієш! Дмiтра терміново потрібні гроші, ситуація…»
«Яка ситуація?», — розірвала я договір. «Ще один його «геніальний» бізнес? Або ставки? Чи нова фінансова піраміда?»
Сергій мовчав, його щелепа тремтіла, пальці дрожали.
«Ти усвідомлюєш, що зробив?», — ступила я ближче. «Ми копили на ремонт, на відпочинок. Марія йде в коледж наступного року! А ти…»
«Я думав, що це вірно!», — вкричав він. «Дмiтра обіцяв повернути за три місяці з відсотками!»
Я розсміялася, майже плачучи:
«Обіцянка? Сергію, прокинься! Коли він коли‑небудь тримав слово? Коли він повертав хоча б одну копійку?»
Тиша заповнила кімнату, з крана ллється вода, тік‑ток‑ток — ніби годинник відраховує час нашого сімейного життя.
«Найгірше — не кредит, не гроші, а те, що ти брехав мені. Щодня, кожну хвилину… Дивився мені в очі і брехав», — прошептала я.
Сергій схлипнув, ніби його вдарили:
«Я не брехав! Я просто… не сказав».
«Справді?», — підняла я договір. «Ти чекав, доки я поїду до мами на три дні, щоб сховати це?»
Мовчання. Правда різка, колюча, не приховаєш її гарними словами.
«І скільки ще?», — вказала я. «Скільки ще кредитів ти «не сказав»? Можливо, ще борги? Скажи, з чого все почалося».
Сергій впав у стілець, схопив голову руками
