Тітка Роза
Одного холодного осіннього дня вулицями Києва знайшли маленьке, пухнасте кошеня. Коли мама‑дочка Марія‑Олександра принесли його до дому, восьмирічна Зоря закружляла з новеньким створінням по кімнаті, не вміщаючись від радості. Довго вона мріяла про власну кішечку. У мить, коли промінь сонця впав на крихітні вушка, Зоря вигукнула захопленням:
— Мамо, подивись! У нього вушка світяться рожевим, мов ранкові пелюстки троянди.
Тоді її назвали Різочка.
Різочка була справжньою пустуннею, що вміла вигадати купу витівок, і все це йшло їй на користь, бо її любили всі навкруги. Особливо кішечка полюбляла слухати музику і дивитися фільми про тварин. Коли сім’я вирушала по справам, залишали телевізор ввімкненим на програми про звірят, і ввечері, повертаючись з роботи чи школи, батьки часто знаходили Різочку сплячою біля сяючого екрана.
Батьки, Олександр і Марія Ковальчук, відкрили ресторан у центрі Києва, сподіваючись запропонувати людям недорогі, але смачні страви з морепродуктів, а згодом і з м’яса. Зал вміщував п’ятнадцять столиків, кухня була добре обладнана, шеф‑кухар мав три офіціантки, а батьки підмінялися між приготуванням страв і прийомом замовлень. У вечірні години Олександр одягав чорний костюм з краваткою і провадив гостей до їхніх столиків. Роботи вистачало, і вони вже мріяли про розширення, можливо, нову прибудову на вулиці.
Одного вечора, коли батьки вже були втомлені після довгого дня, восьмирічна Зоря першою помітила, як вони впали на диван. Вона поверталася додому о четвертій годині після школи й гуртків. Того дня, коли вона відчинила двері, не крикнувши, а лише шепочучи:
— Різочка, Різочка!
Зняла куртку і кросівки, одягла тапочки, увійшла до кімнати і застала кішечку в русі. Різочка танцювала під мелодію, що лилася з телевізора, повторюючи рухи іншої кішки‑циркової зірки. Зоря засміялася, розчепурила вітрила у пальцях, підхопила Різочку на руки і закружила її в танці. За тиждень вони вже спільно стрибали, крутитися і підкорювали під музику.
Тим часом, прямо навпроти їхнього ресторану, трохи лівіше, відкрилася недорога китайська закусочна. Її ціни були мізерними, черга довга, а їжа досить смачною, тому заклад швидко набрав популярність і приносив хороші прибутки. У той же час, ресторан Ковальчуків почав втрачати клієнтів: спочатку підешо́вки на бізнес‑ланчі, потім і вечірні відвідувачі залишилися в тіні, адже в китайській закусочній можна було швидко купити щось дешеве, посидіти за маленьким столиком і йти далі.
Батьки, зайняті розрахунками зарплат, не мали часу на кішку‑танцівницю. Грошей майже не залишилося, і вони оголосили про закриття ресторану через місяць. Працівники, розуміючи складну ситуацію, відмовились від зарплат за цей час, аби не оголосити банкрутство. Постачальники перестали доставляти продукти: хто привіз би товар у закритий заклад, коли немає гарантії оплати?
У порожньому залі залишилися лише порожні полиці, без кави, без чаю, без борошна, без цукру. Тільки спогади і надія, що колись знову можна буде працювати. Деякі з колег, зібравшись, придумували неймовірні комбінації, аби підняти дух. Зоря, бажаючи розвеселити засмучених батьків і колег, одного вечора принесла до барної стійки маленьку портативну колонку, відпустила Різочку і ввімкнула музичний трек. Кішка і дівчина почали танцювати, і це захопило всіх: офіціанток, шеф‑кухаря, його помічниць, навіть Олександра і Марію. Вони кидали все, що мали, і приєднувались до танцю, ніби це був останній танець у їхньому житті.
Раптом до дверей підбігли перехожі, зацікавлені шумом. Один чоловік запитав:
— Що тут відбувається?
Тоді наймолода офіціантка, ще сумна через закриття, вигукнула, не розуміючи, звідки ця сміливість:
— У нас акція! Танцюй під будь‑яку музику — чашка кави і хрусткий круасан безкоштовно!
— Безкоштовно? — вигукнули люди, підбігаючи до входу.
— Абсолютно безкоштовно, — підтвердила вона, очі її блищали від збудження.
Тоді шеф‑кухар, розлючений, крикнув:
— Музику! Музику!
Гості, знявши верхній одяг, клякали «музику» в унісон, а Марія, спостерігаючи за тим, крикнула до чоловіка:
— Увімкни світло! Чому стоїш, а не танцюєш?
Він з подивом подивився на неї.
— Що робити будемо? — запитав він.
— Не знаю, — відповіла вона, — але треба діяти.
Тоді інша офіціантка підбігла і сказала:
— Ми зберемо, скільки у кого є, і підемо купувати продукти для круасанів. Шеф має трохи запасу, але його мало.
У зал наповнився світлом, люди танцювали, їм наливали чай і каву, а офіціанти розносили свіжі булочки, круасани і різні смаколики, які привезли з сусіднього магазину. На наступний день на дверях ресторану з’явилося велике оголошення, написане кольоровими літерами:
БЕЗКОШТОВНА АКЦІЯ!
Танцюй під музику — чашка кави, круасан, булочки, варення і джем безкоштовно!
Чи бачили ви колись таке? Це здавалося безглуздим, адже грошей майже не залишилося, а люди все одно кидали гроші в касу, залишаючи їх на великій тарілці. Після тижня чутки про «безкоштовний ресторан» розлетілися по місту, і навіть репортер з центрального телебачення прийшов перевірити. Він прийшов без мікрофону, з прихованою камерою, щоб викрити шахраїв, а вийшов, залишивши гроші після того, як підстрибував рок‑н‑рол під гучну музику. Його репортаж сказав: «Я не розумію, як вони виживають. За кінець вечора в залі немає вільних місць, а перед входом стоїть черга. Я, мабуть, останні двадцять років не танцював так захоплено і не їв так смачно, хоча мені заборонено рекламувати безкоштовне».
Через деякий час відкрився другий зал, де працював шеф‑кондитер. Там усе було платно, тихо і затишно, офіціанти в строгих формі були навчальні. Цей зал отримав одну зірку Мішлен, не за розкіш, а за те, що у головному залі кожен міг заплатити будь‑скільки і навіть залишити нічого, лише потанцювавши.
А куди ж попала кішка‑Тітка Роза? Вона просто була, бо я люблю котів, і це все.
Отже, ця історія про те, що іноді допомога приходить з вулиць, треба лише вчасно нагадати людям, що вони люди. І це все.
