Тітка Роза
На вулиці в центрі Києва знайшли крихітного кошеня. Маленьке, пухнасте, з кудрявим хвостиком. Коли мама‑дружина принесла його додому, восьмирічна Оленка закружилася з ним по кімнаті, наче в повітряному вальсі. Довго вона мріяла про свою пухнасту подругу. У мить, коли сонячний промінь просочився крізь вікно, він впав на вушка кошеняти, і дівчинка зітхнула захопленням.
— Мамочко, дивись! У неї вушка світяться рожевим, наче пелюстки троянди, — вигукнула Оленка.
І так назвали його — Розочка.
Розочка виявилася справжньою пустункою. Вона вигадувала різні витівки, і все це неймовірно виходило їй на користь, бо всі її полюбляли. Особливо кохала вона музичні мелодії та фільми про тварин. Коли сім’я вирушала по справах, залишали телевізор увімкненим на програми про звірят. Повертаючись ввечері, Оленка і батьки часто знаходили Розочку, що спала біля мерехтливого екрану.
Батьки, Олег і Марія, відкрили невеликий ресторан на Печерську. Планували подавати смачні й недорогі страви з морепродуктів, потім додали м’ясні делікатеси. Зал вміщував п’ятнадцять столиків, був доглянутий, а на кухні працював шеф‑повар і три офіціантки. Олег і Марія іноді підходили до плити, іноді відповідали на телефонні замовлення, а ввечері Олег у чорному костюмі виводив гостей до їхніх столиків. Роботи було достатньо, і вони вже мріяли про розширення, можливо, додати ще одну вітальню на вулиці.
Одного вечора, коли Олег і Марія, втомлені після довгого дня, валилися на дивані, Оленка, яка повернулася з школи о четвертій, першою помітила їхню слабкість. Вона зняла куртку, кросівки, надягла тапочки і, не піднімаючи голосу, крикнула:
— Розочка, Розочка!
Відкривши двері, вона не закричала, а лише прошепотіла ім’я кішки, зняла куртку і крокувала до кімнати, де Розочка танцювала під мелодію, що лилась з телевізора, імітуючи рухи іншої кішки‑цирульниці. Оленка засміялася, хлопала в долоні і підняла Розочку на руки, крутясь у спільному танці. Через тиждень вони вже танцювали так, ніби весь світ був їхньою сценою.
Тим часом перед їхнім рестораном, трохи лівіше, відкрилася недорога китайська закусочна. Її приваблювали низькі ціни та довгі черги. Люди купували швидко, сиділи за маленькими столиками, їли і йшли далі. У результаті, у ресторані Олега та Марії почали падати відвідувачі: спочатку бізнес‑ланчі, потім вечірні обіди. Прибуток скоротився, і через місяць вони оголосили про закриття. Працівники відмовилися від зарплат, щоб не оголосити банкрутство.
Постачальники перестали привозити продукти. Кава, чай, борошно, цукор і сіль зникли. У порожньому залі залишилися лише скляні стіни, крізь які видно було яскраво освітлену китайську закусочну, що заповнювалася людьми. Оленка, щоб підбадьорити сумних батьків і колег, ввечері принесла до барної стійки маленьку портативну колонку, відстебнула замок на спортивній сумці, випустила Розочку на підлогу і ввімкнула музику. Кішка і дівчина почали танцювати, їхній танець був настільки заразливий, що офіціантки, шеф‑повар, його помічники і навіть Олег і Марія кинулися у вир.
Вони танцювали, ніби це був останній їхній танець, і коли зупинилися, на порозі стояли люди, які спостерігали за ними.
— Що тут відбувається? — запитав один чоловік.
Тоді наймолодша офіціантка, найглибше розчарована закриттям, мовчки виговорила:
— У нас акція: танець під будь‑яку музику — чашка безкоштовної кави і хрусткий круасан.
— Безкоштовно? — ахнули гості.
— Абсолютно безкоштовно, — відповіла вона з тремтячим голосом, не розуміючи, як ці слова вирвалися.
Раптом шеф‑повар, схвильований, кинувся в кухню, за ним бігли його помічники, і всі закричали:
— МУЗИКУ! МУЗИКУ!
Відкривши світло, Марія крикнула Олегу:
— Світло ввімкни! Чому стоїш і дивишся?
— Що робити будемо? — спитав він.
— Не знаю, — відповіла вона.
Тоді одна з офіціанток підбігла і сказала, що вони підуть у магазин за продуктами, бо запасів майже немає. У залу, який заповнився світлом, люди танцювали, пили чай і каву, а офіціанти розносили свіжі круасани, куплені в сусідньому магазині, на красивих тарілках.
Наступного дня на вхідному скляному стіні з’явилося оголошення великим кольоровим шрифтом:
БЕЗКОШТОВНА АКЦІЯ! Той, хто станцює під всю музику, отримує чашку кави, круасан, булочки, тістечка і варення! ОК
Люди зупинялися, читали, дивувалися, входили, танцювали, сміялися і сіли за столики, отримуючи величезну тарілку з різноманітними смаколиками. Кожен запитував, чи справді це безкоштовно, і отримував впевнені усмішки офіціанток:
— У нас залишилося трохи грошей, це наш прощальний подарунок.
Герої історії, шеф‑повар і його помічники, пекли, пекли, пекли, не зупиняючись. Чоловіки, жінки, діти підходили до столиків, брали каву, круасани і, під кінець вечора, залишали на тарілках грошові внески, які виявились значно більшими, ніж витрати на ласощі.
Через тиждень чутки про цей «чудовий» ресторан рознеслися по всій Україні. Ніхто не вірив, що можна отримати все безкоштовно за один танець, проте люди приходили, танцювали, обіймалися і сміялися. Дехто йшов додому, а потім повертався, приносячи друзів і родичів.
У середину вечора зал був заповнений до краю, а за вікном вже розгорілося небо, повне вогнів китайської закусочної. Репортер з національного телебачення прийшов без мікрофону, з прихованою камерою, щоб розкрити «мошенників». Після того, як він під кінець відтанцював рок‑н‑рол, залишив на тарілці гроші і вийшов, сказавши, що ніколи раніше не танцював так з задоволенням і не їв так смачно, хоча й не може робити безкоштовну рекламу.
Через кілька днів відкрився другий зал, де працював шеф‑кондитер, і там вже стягували плату. Тихо, стильно, у строгих уніформах офіціантки обслуговували гостей, а ресторан отримав зірку Мішлен. Але ця зірка була за зал, де кожен міг заплатити скільки хоче або просто залишитися після танцю.
— А що ж робить тітка Роза в цій історії? — спитали мене.
— Нічого особливого, — відповіла я, — вона просто кішка, а я люблю кішок.
Отже, ця казка розповідає, що іноді допомога приходить з вулиці, треба лише дати людям шанс згадати, що вони люди. І все закінчується, як у дивному сні, коли мрії танцюють під світлом і ароматом кави.
