**Замовклі душі**
— Куди це ти? — спитав Богдан, навіть не відірвавшись від ноутбука.
— До магазину. Хочу купити собі вишиванку, учора бачила — дуже гарна.
— У тебе ж повна шафа. На що збираєшся?
Соломія завмерла в дверях. У голосі чоловіка не було злості — лише холодне дратівливе зневажання. Ніби вона знову зробила щось не так.
— У мене є трохи… на картці. Ті гроші, що ти переказав на День Народження.
— Угу. Вишиванку. Краще б на продукти. Або на гурток для Сашка.
Вона промовчала. Як завжди.
Дорогою до торгового центру вона відчувала у грудях знайомий тягар. Вона йшла не вулицею, а ніби крізь скляний тунель. Навколо було красиво: квітучі клумби, легкі сукні у вітринах, дитячий сміх — але все це було не для неї.
***
Вони познайомилися з Богданом вісім років тому. Він — молодий, впевнений стоматолог, який відкривав власну клініку. Вона — недоучений дизайнер інтер’єрів, який підробляв на фрілансі. У нього був чіткий план: сім’я, діти, стабільність. Він був рішучий. За нею доглядав, дарував дорогі подарунки, обіцяв піклуватися.
— Тобі більше не потрібно працювати, — казав він. — Навіщо тобі напружуватися, якщо я все забезпечу?
Спочатку це здавалося турботою. Потім — правилами. А згодом — стінами.
Зараз у неї була дитина, чоловік, гарна квартира в центрі. Але телефон — лише з відстеженням. Картка — з «обмеженим лімітом». Подруг — майже не лишилося: «Навіщо тобі ці порожні балачкі, Соломіє? Час марнуєш».
А головне — у неї не було голосу. Вона розучилася навіть думати, чого хоче. Богдан завжди знав краще.
***
У кав’ярню вона зайшла випадково — просто хотіла присісти та випити кави. Маленька галерея біля парку: приглушене світло, тиша, запах фарби. На стінах — картини. Глибокі, ніжні кольори. Обличчя жінки у вікні, старий кіт на підвіконні, вулиця після дощу…
— Подобається? — почувся голос за спиною.
Вона обернулася.
— Вибач… Це… твої роботи?
Перед нею стояв чоловік у джинсах, з фарбою на пальцях і легкою борідкою. Очі — блакитні, ніби з його власних акварелей.
— Соломія? — Він примружився. — Чи це ти?
Вона здригнулася.
— Сашко?
Це був він. Її колишній. Художник. Колись вони зустрічалися майже два роки, мріяли про виставки, подорожі до Львова, ночували на підлозі з чашкою локшини та розмовами до світанку. Розійшлися, коли вона пішла до Богдана. Тоді їй здавалося, що вона обирає стабільність.
***
Вони сіли за столик. Сашко приніс каву. Звичайну, без гламуру. Але теплу.
— Ти зовсім не змінилася, — сказав він.
— Я змінилася, — видихнула Соломія. — Навіть занадто.
Вони говорили, ніби не минуло восьми років. Вона сміялася — спочатку нерішуче, потім вільно. Він розповідав про майстерню, про подорож до Грузії, про виставку у Чернівцях.
— А ти? Як ти? — спитав він.
Вона хотіла сказати: «Я щаслива». Але слова застрягли.
— Нормально. У мене син. Чоловік. Живу в центрі. Все як у підручнику.
— Ти малюєш?
— Ні.
— Чому?
— Часу нема. І сенсу теж.
— Та ж ти горіла цим, Соломіє. Ти малювала навіть у маршрутці.
Вона відвела погляд.
— Зараз інший час.
***
Дома Богдан був як зазвичай.
— Де була? Чому не відповідала?
— Телефон сів, — збрехала вона.
— Якраз. А якби з Сашком щось сталося?
— Усе добре.
— Ти з кимось бачилася? — у його голосі промайнула металева нота.
— Зайшла до галереї. Випадково зустріла знайомого.
— Знайомого? Кого?
— Старого друга.
— Чоловіка?
Соломія стиснула зуби.
— Так. Художника. Просто поговорили.
Богдан мовчки вийшов із кімнати. За годину заблокував їй картку.
Наступного ранку зник її ноутбук.
— Вирішив, що тобі не варто сидіти в інтернеті. Краще займися домом.
***
Ввечері вона дістала стару коробку з олівцями. Намалювала обличчя. Не вдало. Гумка. Нова спроба. Рука тремтіла. Її огорнуло відчуття — ніби вона вперше вдихнула повітря за багато років.
***
Вони з Сашком почали листуватися. Іногда зустрічалися в тій самій галереї. Він приносив їй аркуші паперу. Вона знову малювала. Не впевнено, не відразу. Але з душею. І з тишею всередині.
— Соломіє, ти… ніби повертаєшся, — сказав він одного разу. — Тобі треба йти.
— Не так просто. У мене дитина. Нема грошей. Нема друзів.
— Я допоможу. Ти не одна.
***
Богдан почав відчувати, що втрачає контроль.
— Я чув, ти знову бачилася з тим художником? — у його голосі промайнула злість.
— Це моя справа, — спокійно відповіла Соломія.
— Моя? Ти ж живеш у моєму будинку. На мої гроші. У моїх сукнях ходиш.
— Я — не твоя річ.
— Ні? Тоді валиІ коли вона обернулася назад, то побачила лише світло, яке вже ніколи не згасне.
