Одного дня Людмила ледве трималася на ногах, глянувши на сумки з продуктами, які додому ще доводилось понесути принаймні кілометр. Хрупка дівчина була знервована й утомлена, але їй не вистачило сили, щоб ще й листати телефон – батько не відповідав на дзвінки, як завжди. Вона стиснула губи і пішла геть від тротуару, мимо хати, куди з дитинства споглядала з любов’ю.
– Людмило, дочка! – вигукнула їй Анастасія, подруга мами, що щойно вийшла з дверей суміжного будинку, у старому, але добре зберіганому черевичному каптані. – Як здоров’я твого батька? Сказали, у нього сьогодні ось-ось щось…
– Вісімдесят п’ять, – коротко озвалася Людмила, притиснувши сумки ще щільніше.
– Так! Як це він живий, як це він залишається таким життяним! – Анастасія похитала головою, підламуючи собі ногу зі сміхом. – Якось підбадьориш його, дочка? Алкоголь? Балакання? Комуна у старки?!
– Він… навіть не п’є, – буркнула Людмила, спинившись на кілька секунд, щоб вони могли знову поговорити, як завжди, перш ніж вона вирішить обіцяти, що прийде до батька на вечірку.
Дома мовчання тривало, як немов нехоча. Перший поверх, де жила Надія, мов літній день, відчувався сухо й підозріло. Надія, мов літній дуб, не змінилася з року в рік, але сьогодні, серед усіх справ, його випадковий зораві зламав щільне мовчання, на яке вони прийшли ще в дитинстві.
– Доню! – звук його голосу вигнав ще більше веселощів, ніж ніколи. – Мама сьогодні зажадала намагання, як завжди!
– Так, я вже думала про це, – буркнула Людмила, відчухаючи запах молока на кілька метрів, але не встигала заспокоїтisя. – Так… мабуть… з’їдемо на вечірку сьогодні.
– Ти ж пам’ятаєш, що народився в нашому саду, – з усмішкою додав батько, поклавши руки на її плечі. – І якби не твоя мати, я б не зміг швидко збогати.
– Так у мене не вийшло ще, – пробурмочала Людмила, не зважаючи на старання батька.
Очі Надії мовчали, але її слів, як завжди, голосно виразних. У цілому, невеличко однокілених слов пролітали повітрям, як незабудки, цвітучі у літню пору. Але життя не було нічим схоже на незабудки – усе було складніше. А другий період вечірки почався ще до того, як анастасія й Людмила пили насіння.
– Тільки не смійтесь голосно, – сказала Надія, мовчки пригортаючи старий халат. – Сосіди лякаються особливо гучних голосів. А ще як бачать червоний кольор, то вже не розминутися.
Людмила дивувалася, наскільки ж її мати залишалася тією самою. Справжній Надії було понад вісімдесят, але вона все ще була схожа на дівчину з реклами олії для волосся. Не дивлячись на усе, за ними добре копали. Хтось говорив про її стільчика, що вона зробила сама, а хтось похвалив її синці.
– Вона майстриня, – відгукнули про Надію подруги і сусідки, що поділили разом з нею життя катедру різноманітних смаків і почуттів.
Але вона не була щаслива. Вона навіть не дала анастасії й Людмилі обговорити їхні схематичні плани на вечірку. Усе обіцяло бути заїдним, але в одному місці виникло ось-ось мовчання – все через того таємничого чоловіка, якого не найшла й очілий, хоча Надія життя присвятила йому.
– Скажи їй, – прошепотіла Анастасія, коли всі пили чай, що виходить, дивно. – Скажи їй, що… колись ми ладні були.
Посеред нічної тиші, Людмила згадувала слова матері: «Життя занадто короткоживче, щоб годі з ним на мовчання». Жахнувшись, вона зрозуміла, що ще не встигла розмовити з батьком листа усіх снів, які він намалював їй на народженні і навіть вони не злівається нині.
– Мамо, – знову зник дивний осінній сміх анастасії, – я думаю, ми не змінимо батька. Мабуть, він не зламається.
– Не зламається? – Надія посміхнулася так, як уміли це робити кращі матері. – Може, ти трохи зміниш? Ти ще юна, щоб боротися.
– Я не борюсь, я просто…
– Вона не бориться, – засміялася анастасія. – Вона просто вичерпана.
– Я не вичерпані, – відповіла Людмила, і в думці її плеска. – Просто я боюсь. Боюсь, що ми з ним уже не те саме, що колись.
– Не хвилюйся, доню, – прошепотіла Надія у вухо Людмилі. – Я теж мала цю мить. Коли ми були із батьком.
Так поринули в минуле. У часи, коли Надія спала, за адресою було повно відради, але вони обіцяли зробити все вірно. Але щось в їх щасті змінилося. Не голосно, не шумно, а тихо, як хмара з синхроною відкритою документою.
– Я ладна з цим, – сказала Людмила, засміхнувшись, навіть якщо в неї не було сили принести шкоду. – Я зможу!
Натомість біля моря, серед осінніх кленів і чорних смородин, вони молитися, листаючи ще й ще. Так, як усі, хто боїться народжувати зміну в серці, починають з трохи сльоз і більшої віри.
