Тиша моєї бабусі: чому вона пішла від родини та як я її зрозумів
Мене звати Богдан, мені тридцять два, я живу у Львові, і лише недавно усвідомив дещо, що перевернуло моє уявлення про «сімю». Завжди відчував, що у нас є таємниця, про яку всі мовчать моя бабуся, Олена, яка нещодавно відсвяткувала вісімдесят років, вже двадцять років живе замкнено в собі.
Вона не телефонує дітям, не приходить на родинні свята, не відповідає на листівки. У її записнику є лише номер лікаря та сусіда, який іноді приносить їй продукти. Моя мама і тітка роками гадали, що між нею та родиною стався конфлікт може, сварка, може, образа. Але коли я одного разу завітав до неї, приніс ліки та заварив чай, вона відкрила мені правду, яка мене приголомшила.
Ти думаєш, я їх ненавиджу? спитала вона, дивлячись мені прямо в очі. Ні. Я просто більше не хочу ділити їхнє життя. Я втомилася.
Тоді вона почала говорити. Спочатку тихо, наче зі спогадів витягала те, що давно приховала. А потім впевненіше, таким голосом, якого я від неї не чув.
З віком, Богдане, все змінюється. У двадцять ти хочеш боротися, щось доводити. У сорок будуєш, доглядаєш. А коли виповнюється вісімдесят ти хочеш лише тиші. Щоб тебе залишили в спокої. Без питань, без докорів, без зовнішньої метушні. Ти розумієш, що часу обмаль. Дуже обмаль. І хочеш, щоб він був спокійним на твоїх умовах.
Вона розповіла, що після смерті дідуся зрозуміла: ніхто її насправді не слухає. Діти приходили з обовязку, онуки за родинним розкладом. За столом розмови крутилися навколо політики, грошей, скандалів і хвороб. Ніхто не питав, як вона почувається, що її цікавить, про що вона думає вночі, коли прокидається.
Я не була самотньою. Мені просто набридло бути невидимою у власному житті. Я більше не хотіла взаємин заради самих взаємин. Я хотіла, щоб вони були наповнені сенсом, теплом і повагою. А отримувала лише байдужість, критичні зауваження та нескінченні балачки не про те.
Вона пояснила, що літні люди сприймають стосунки інакше. Їм не потрібні урочисті тости, гучні вікатання чи безкінечні обговорення чужих проблем. Їм потрібна тиха присутність. Хтось, хто сяде поруч, мовчки обійме, і дасть відчути, що вони важливі.
Я перестала відповідати, коли зрозуміла: дзвонять мені з обовязку, а не з любові. Що поганого в тому, щоб захистити себе від брехні?
Я замовк. Потім спитав:
Ти не боїшся самотності?
Я вже давно не самотня, усміхнулася бабуся. Я з собою. І мені цього достатньо. Якщо хтось прийде щиро я відкрию двері. Але з пустими словами ніколи. Старість це не страх самотності. Це гідність. Це право вибрати спокій.
З того дня я дивлюся на неї інакше. І на себе теж. Бо всі ми одного разу опинимося в рядах старших. І якщо не навчимося сьогодні чути, розуміти та поважати чиюсь тишу хто почує нас завтра?
Моя бабуся не образилася і не злиться. Вона просто мудра. І її вибір це вибір людини, яка більше не хоче витрачати свій дорогоцінний час.
Психологи кажуть, що старість це підготовка до відходу. Це не депресія, не примха і не відторгнення. Це спосіб зберегти себе. Щоб не загубитися в метушні, щоб піти у світ нарешті в спокої.
І я зрозумів, що вона має рацію.
Я не намагався переконувати її «відновити звязки». Не говорив, що «сімя це святе». Бо справжня святість перш за все у повазі. І якщо ти не можеш поважати чиюсь тишу не називай себе родичем.
Тепер я намагаюся бути поряд не з обовязку, а щиро. Іноді просто сижу, читаю вголос. Іноді мовчки пю з нею чай. Без зайвих слів. Без повчань. І бачу, як її очі мякшають.
Така тиша коштує всіх промов. І я вдячний, що почув її того дня. Сподіваюся, почутиму й інших коли сам опиняюся на її місці.
