Тінь чоловічої ревнощів: як моя молодість обернулася попелом
У тихому містечку Кам’янець, загубленому серед лісів і річок Поділля, жила я, Марія Бойко. Колись я була повна надій, з блискучими очима та мріями про яскраве майбутнє, а люди навколо шепотіли про мою наполегливість і талант. Але моя історія — не казка про тріумф, а похмура драма про те, як чоловіча ревнощі розчавили моє життя, залишивши від нього лише обвуглені уламки.
Ще в юності я мріяла стати лікарем. Вступивши на медичний факультет, зустріла там майбутнього чоловіка — Олега. Ми були молоді, закохані, і все йшло як у мріях: весілля ще на студентській лаві, народження доньки, а незабаром після випуску — і сина. Здавалося, доля розстелила переді мною червону доріжку до щастя. Моя мати взяла на себе турботу про дітей, допомагаючи мені не кинути навчання. Я обрала спеціалізацію «Терапія», Олег — інший шлях, і ми переїхали до його рідного містечка, щоб будувати життя далі.
Діти пішли до садочка, ми з чоловіком працювали за змінами: він брав нічні чергування, я — денні. Все було налагоджено, як годинник: ні батьківські, ні подружні обов’язки не страждали. Я любила свою роботу, обожнювала допомагати людям, бачити вдячність у їхніх очах. Але одного разу все змінилося — ніби темна хмара закрила сонце над моєю головою.
Олег раптом став іншим. Спочатку це виглядало, як жарт: він підколював, що молоді чоловіки, мовляв, спеціально записуються до мене на прийом, щоб полюбуватися симпатичною лікаркою. Я сміялася, відмахувалася, але незабаром його слова стали гострими, як ножі. Він почав допитувати, чому я затримуюся після зміни, телефонував десятки разів на день, відволікаючи мене від пацієнтів. Я намагалася пояснити: «Олеже, ти ж сам лікар, ти знаєш, що моя робота — це спілкування з людьми, це моє життя, я люблю тебе й нашу сім’ю, навіщо ти так?» Але він не слухав. Його ревнощі росли, як отруйний плющ, оплутуючи все навколо.
Потім почалися зриви. Він став приходити до мого кабінету прямо під час прийому. Одного разу влаштував скандал при медсестрі, кричав, що забороняє мені оглядати чоловіків без одягу. Я остовпіла: як мені слухати легені чи серце через пальто? Це було безумство, але він не вгамувався. Вдома скандали тяглися до ранку: донька заливалася сльозами, син ховався за екраном комп’ютера, а я не знала, куди подітися від сорому й болю. У лікарні пішли плітки, маленький Кам’янець загув, як вулик: «Чули, як Бойко свою дружину зводить?» Люди показували на нас пальцями, а я відчувала, як земля йде з-під ніг.
Щоб врятувати сім’ю і сховатися від пліток, я благала Олега поїхати до Києва. У нас були гарні спеціальності, дітям відкрилися б кращі школи, та й він, здавалося, втомився від косих поглядів. До мого подиву, він погодився. Я думала, що в столиці ми почнемо з чистого аркуша, але замість цього кошмар став ще гіршим.
У Києві ми влаштувалися до різних лікарень. Я сподівалася, що анонімність великого міста охолодить його запал, але Олег ніби зірвався з ланцюга. Він приходив додому в люті, кричав, замахТепер я дивлюся на дітей, на свої змарнілі мрії, і розумію, що життя — це не завжди гарячий борщ, а інше просто холодний ячмінний суп, але треба їсти, бо голодно.
