Тінь осіннього дощу
Місто поринуло у холодному листопадовому дощі. Київ ніби вкрився сірою пеленою, а шум дощу, що барабанив по дахах, вирвав Оксану з тривожного сну. За вікном було темно, хоча годинник показував майже сьому ранку. Вона лежала, дивлячись на розмиті силуети будинків і дерев, які ледве проступали крізь дощ. Як відпускати доньку до школи в таку погоду? Тим більше, що позавчора Даринка трохи покашлювала.
— Як же холодно… — прошепотіла Оксана, згорнувшись під ковдрою.
Звичка ділитися ранковими думками з чоловіком лишилася, хоча Андрій пішов три місяці тому. У квартирі було прохолодно — опалення ще не ввімкнули. Оксана натягнула ковдру до підборіддя, намагаючись повернутися у сон, але він не йшов. Совість гризла: треба будити доньку. Зітхнувши, вона встала, поставила чайник і пішла готувати сніданок. Холодильник був майже порожній — останнім часом апетит зник, і Оксана купувала лише найнеобхідніше. Вона намазала булку варенням і розбудила Даринку. Змусивши доньку вдягти теплу куртку, зачинила за нею двері, пошукала улюблений шарф із візерунком вербових гілок, але не знайшовши, знову залізла під ковдру.
Дощ посилював тугу, яка й без того гризла Оксану. З того часу, як Андрій пішов, минуло три місяці. Спочатку вони бачилися через розлучення, але потім зустрічі припинилися. Він стабільно надсилав гроші на доньку, телефонував їй, забирав на прогулянки. Але Оксана уникала особистого спілкування. Вона намагалася переконати себе, що все гаразд: змінила зачіску, посміхалася на роботі, жартувала з колегами. Але всередині все кричало: нічого не гаразд.
Спочатку вона хотіла викинути все, що нагадувало про Андрія. Але його речі — сувенири з їхніх подорожей, його одеколон, його улюблена кружка з написом «Найкращий у світі» — досі стояли на полицях. Прибрати їх було боляче, але цей біль якось дивно заспокоював. Оксана шкодувала себе і в цьому жалі знаходила гірку втіху. Кожного разу, починаючи прибирання, вона натикалася на щось, пов’язане з ним. Ось дерев’яний амулет — купили його у Кам’янці-Подільському, коли гуляли стародавніми вуличками, сміялися і мріяли про майбутнє. А ось навушники — подарунок на 8 Березня. Андрій тоді жартував: «Жінки люблять вухами, а вуха — діаманти. Діамантів нема, тож тримай навушники, щоб вуха були щасливі».
Його запах переслідував її. Одяг, подушки, навіть її власні речі зберігали аромат його одеколону. В такі моменти Оксана ніби поверталася у минуле — до їхньої сім’ї, їхніх мрій, їхнього щастя. Але запах вивітрювався, і реальність накрила з новою силою. Сім’ї більше нема. Планів — теж. Лише рутина: дім, робота, донька.
Оксана уникала друзів. Це були ті самі люди, з якими вони дружили разом із Андрієм. Спілкуватися без нього було нестерпно — почнуться розпитування, співчутливі погляди, фрази на кшталт: «Ви були такою гарною парою». Вона й без них знала, якою вони були парою. Ідеальною. Але це в минулому.
Оксана була впевнена: у Андрія нова жінка. Саме через неї все розвалилося. П’ять років тому він погодився на вахтову роботу на Заході. Це врятувало їх — вони виплатили іпотеку, купили нову машину. Але ця ж робота забрала його. Оксана досі пам’ятала той дзвінок. Невідома жінка, яка назвалася «доброзичливицею», повідомила: «Ваш чоловік давно вас обманює. У нього інша». Андрій не заперечував. Сів на диван, закрив обличчя руками і мовчав. А потім пішов до батьків.
Наступного дня він повернувся, коли Даринки не було вдома.
— Оксано, я не можу без вас із Даринкою, — сказав він тихо. — Це була помилка. Давай почнемо спочатку. Простиш?
— Ні, Андрію, — відповіла вона, намагаючись говорити спокійно. — Ми домовлялися бути чесними. Ти зрадив. Іди.
Все пройшло без криків, без скандалів, майже інтелігентно. Він сам пояснився з донькою, перевіз речі до батьків і поїхав на чергову вахту. Там, мабуть, була вона — та, заради якої він їх кинув. Оксана не хотіла нічого знати. «Доброзичливиця» намагалася подзвонити, розповісти подробиці, але Оксана заблокувала номер. Навіщо їй це? Правда й так була ясною.
Чотири місяці вона вчилася жити одна, доводячи собі, що впорається. Про життя Андрія вона не питала. Напевно, у нього все добре з новою коханою. Але свекор зі свекрухою були дивовижними людьми. Особливо свекор, Микола Іванович. Коли Оксана, сором’язлива і несмілива, вперше прийшла до них, він відразу прийняв її як рідну. Доручав їй прості справи, жартував, залучав у родинні розмови. Він же, як вона підозрювала, попросив свекруху не лізВін мовчки взяв її за руку, і вони пішли додому під дощем, що ось-ось закінчиться, розуміючи, що іноді найглибші рани загоюються лише разом.
