Сергій Петрович, крокуючи з кабінету лікаря, ніби переступав межу між світом живих і тінню, в руках стискав білосніжний листок, ніби це був не медичний висновок, а вирок, виписаний долею. Букви танули, зливаючись у нечіткі рядки: «IV‑й стадій онкологічного процесу… метастази в печінці та легенях… прогноз неврятований». Він перечитав його тричі, а потім ще раз – і все ще не міг повірити. Усе життя він будував імперію, накопичував статки, керував великою фірмою, вважав себе господарем часу. Тепер же зрозумів, що час – це не гроші, його не сховаєш у сейфі, не інвестуєш, не збережеш. Він просочився крізь пальці, як осінній дощ, і жодна сума в гривнях не поверне його назад.
Листок сховав у кишені пальта і вийшов на вулицю. Осінь була холодна, вітер крутиться, піднімаючи жовте, сухе листя у вальс прощання. Небо стискалося сірими хмарами, місто гуде, як завжди, та для Сергія воно звучало тихіше, порожніше. Він ішов, не помічаючи натовпу, доки не натрапив на обморожену лавку біля входу в поліклініку, де сиділа жінка в скутому пальті. Поруч – хлопчик років десяти, в великай, пошарпаній куртці, з розірваним рюкзаком, що лежав біля ніг, мов уламок надії.
— Допоможіть, будь ласка… — голос її тремтів, не від жалю, а від втоми. — Нас вигнали з орендованої квартири. Ніде не спати, холодно…
Звичний Сергій Петрович би пройшов повз, сприймаючи їх як частину міської статистики. Але сьогодні його погляд упав у очі хлопця, і в цих великих, сповнених страху, але ще світлих очах він побачив відбиток свого сина Михайла, загиблого п’ять років тому в автокатастрофі. Пам’ять про незвільнене слово, про пропущений дзвінок, про вічну зайнятість стискає серце. Не роздумуючи, Сергій дістає з кишені в’язку холодних, важких ключів.
— У мене є дача за Київськими полями. Порожня. Беріть, — прошепотів він, ніби боячись, що слова розтануть у повітрі.
Жінка підняла погляд, сповнений не стільки страху, скільки недовіри.
— Ви… жартуєте?
— Ні. Ось адреса, — вирвав аркуш з блокноту, швидко записав і передав разом із ключами. — Там є світло, вода, піч. Продукти купите в магазині в сусідньому селі. Живіть, поки не підніметесь на ноги.
Він додав п’ять тисяч гривень – не велика сума для нього, але для них – спасіння. Не встигла жінка охопитися подякою, як Сергій уже повернувся до свого кроку, не озираючись, ніби боячись, що зупинка розтече його у нескінченність.
Місяць пройшов. Лікарі наполягали, що йому залишилося не більше пів року. У кабінеті, слухаючи їх спокійні слова, Сергій відчув раптове бажання перевірити, чи вдалось його доброчинство. Сів у машину і рушив до дачі. Дорога тяглася довго, а він, вперше за роки, спостерігав за полем, лісом, срібними калюжами після дощу. Приїхав під вечір, і його серце застигло.
Дача, колись лише місце для шашликів і коротких зустрічей, тепер була освітлена в темряві. У вікнах палахкало світло, а під ґанком лежали сліди дитячих черевиків у багнюці. Звітхнула аромат свіжих пирогів, ніби з дитинства повернувся. На порозі стояла жінка – Зоряна, її очі блищали, коли вона побачила його.
— Заходьте! Ми прибралися… Коля, чай постав! — крикнула вона, і хлопчик Коля, схожий на Михайла, зникав у кухні.
Всередині панував порядок, тепло, на столі – підручники, зошити з акуратними записями. На підвіконні стояла горщик з гераньою, яскраво‑червоний, мов надія. На стіні – дитячий малюнок: будинок, сонце, дві фігурки – мати і син.
— Ви… влаштувалися? — спитав Сергій, голос його тремтів.
— Так, — усміхнулася Зоряна, і в цій усмішці відчувся вдячний подих. — Я працюю в сільському магазині, Коля ходить до школи. Ми вижили завдяки вам.
Сергій кивнув, і в грудях запалав теплий вогник, давно згаслий.
— Я, можливо, вже не зможу часто приїжджати, — прошепотів він, майже до себе.
Зоряна подивилася глибоким поглядом, не задаючи питань, просто розуміючи.
— Залиштеся сьогодні на вечерю.
Вечеря була простою: пиріг, чай, розмова про пог
