Тихо, бабуся чує
— Оренда кімнати. Без собаки, з бабусею, — читає Зоряна вголос і дивиться на чоловіка. — Хочеш — підемо дивитись? Хоч біля твоєї роботи.
— Без собаки — це плюс. А «з бабусею» мене насторожує, — бурмоче Нікіта, поглядаючи на ноутбук. — Давай, подивимось.
Кімната розташована в старій киянській комунальній квартирі з підвищеними стелями і тріснутими підвіконнями. Двері відчиняє бабуся — статна, зі спиною, прямою, сивими кучерями і пильним поглядом.
— Заходьте. Я Віра Степанівна. Заселятись можна вже сьогодні. Тільки одразу попереджаю: тиша після дев’ятого, чайник вмикайте — строго до восьмої вечора, гарячу воду в душі — лише по п’ятницям. І домашні тапочки, будь ласка, купуйте. Чужих звуків я не чую.
— А… можна щось приготувати на кухні? — невпевнено питає Зоряна.
— За розкладом. Сніданки — з семи до восьми, обіди — після трьох, вечері — до семи. Нічних вареників не буде! І двері у ванну не зачиняйте, це небезпечно, може хтось потребувати допомоги.
Нікіта вже збирається повернутися, та Зоряна, усміхаючись, кивкає:
— Нас усе влаштовує. Кімната хороша.
Так вони опиняються у будинку Віри Степанівни.
Спочатку все здається навіть мило. Бабуся поранку слухає класику, варить какао і читає «Аргументи та факти» вголос. Її старі фотографії в рамках прикрашають коридор: молода Віра у формі, Віра на балі, Віра з чоловіком в Карпатах, Віра з котом Муркою. Мурка померла у 1999 році, проте посуд з написом «Мурчин» бабуся залишає на видному місці.
— Бачиш, яка інтелігентна. Прямо з роману, — шепоче Зоряна.
— Ага. Тільки сьогодні я ввімкнула фен — вона постучала в стіну і скрикнула, що «буржуазний шум» їй заважає дихати.
Поступово бабуся жорсткіше встановлює правила. Спочатку вішає графік користування туалетом, потім оголошує «санітарний день» на середу, а далі вводить «обов’язковий вечірній звіт»: повертаючись додому, Нікіта і Зоряна мають зайти до кімнати Віри Степанівни і розповісти, як пройшов день.
— Ви живете в моєму будинку, я маю знати, чим ви дихаєте. Безпека понад усе! — каже вона з посмішкою.
Третій місяць Нікіта влаштовує «повстання». Він заходить на кухню о півдев’ятій, вмикає чайник і виймає ковбаски.
— Що це за безглуздість?! — вбігає бабуся. — Я ж казала: вечеря до семи!
— Ми платимо за проживання. Маємо право!
— Молодий чоловіче, у мене усний, але міцний договір. Хто не поважає — той виїжджає!
Слово за слово — бабуся штовхає в нього половник.
— Все, їдемо! — оголошує Нікіта, збираючи рюкзак.
Але вночі все змінюється.
— Нікіте, подиви… — показує Зоряна оголошення на сайті: «Оренда кімнати. Без собаки, з бабусею». Ті ж фото, та сама бабуся.
— Чи це наша квартира?
— Так. Оголошення нове, з сьогоднішнього ранку.
Того ж ранку їм дзвонять з незнаймого номера.
— Добрий день, цікавлюсь кімнатою у Віри Степанівни. Ви вже виселилися? Як вам бабуся?
Виявляється, така ситуація не перша. Бабуся здає кімнату кожні три місяці. Нові орендарі сплачують перший і останній місяць, а потім «вилітають» через порушення правил, гроші не повертаються.
— Це шахрайство! — обурюється Нікіта. — Ми ж платили офіційно.
— Офіційно? Я переказувала на її карту з позначкою «допомога бабусі». — задумується Зоряна. — У нас немає договору. Ми просто жили.
Вечором вони входять до кімнати бабусі.
— Віро Степанівно, ми все зрозуміли. Це ж схема? Ви наживаєтесь на квартирантах?
— Молоді, ви самі все зіпсували. Навіщо ввечері о восьмій чайник вмикати? Чому до Мурчиного блюдця підходили?! Я ввічливо прошу — ви порушуєте!
— У нас немає договору, але є квитанції. Ми можемо подати в суд.
— Суд? На бабусю? — театрально охнула Віра Степанівна. — У вас совісті немає!
— Ми теж вміємо грати. Тож або повертаєте гроші, або…
— Або?
— Або живемо тут по‑справжньому, за своїми правилами. І чайник — коли захочемо.
Віра Степанівна задумується. Це вперше, коли хтось не виїжджає з образою, а залишається з викликом.
З того моменту починається дивне співіснування: бабуся проводить «ревізії», підглядає у щілину, вимикає електрику «на профілактику», а Нікіта зі Зорею встановлюють таймер на чайник, голосно сміються у ванній і організовують міні‑концерти в коридорі.
— Хто кого, — шепоче Нікіта, приносячи додому портативну колонку.
Через місяць бабуся здається.
— Молодь, у мене пропозиція. Давайте чесно. Квартира — комунальна, борги — на мені. Живу під тиском ЖЕКу. Х
