Привіт, уяви, що я щойно повернувся з того будинку, де ми з Олексієм поселилися, і хочу розказати тобі, як все сталося.
— Сдається кімната. Без собаки, з бабусею, — прочитала Зоряна голосно і подивилася на чоловіка. — Хочеш, підемо поглянути? Поруч до твого офісу в центрі.
— Без собаки — це плюс, а «з бабусею» трохи підняло брову, — пробурмотів Микита, поглянувши на ноутбук. — Давай, подивимось.
Кімната була в старому багатоквартирному будинку на Подолі, з високими стелями і потрісканими підвіконнями. Двері відчинила сама бабуся — статна, зі спиною, наче піднятою, сиві кучері і блискучий погляд.
— Заходьте. Я Ганна Степанівна. Зняти можна вже сьогодні. Але одразу попереджаю: тиша після дев’яти, чайник вмикайте — не пізніше восьмої вечора, гарячу воду в душі — лише по п’ятницях. І домашні тапочки, будь ласка, беріть. Чужі звуки мене не цікавлять.
— А… можна щось приготувати на кухні? — запитала невпевнено Зоряна.
— За розкладом. Сніданки — з сьомої до восьмої, обіди — після трьох, вечері — до сьомої. Нічних вареників нема! І, будь ласка, не закривайте двері в ванну, це небезпечно. Хтось може потребувати допомоги.
Микита вже хотів повернутись, але Зоряна, усміхаючись, кивнула:
— Нас все влаштовує. Кімната хороша.
Так ми й опинилися в будинку Ганни Степанівни.
Спочатку все здавалося навіть затишним. Бабуся поранку слухала класику, варила собі какао і читала «Аргументи і факти» вголос. Старі фотографії в рамах прикрашали коридор: молода Ганна у формі, Ганна на балу, Ганна з чоловіком в Карпатах, Ганна з кішкою Муся. Муся, до речі, померла ще в 1999, а посуд з надписом «Мусина» бабуся не викидає.
— Бачиш, яка інтелігентна, — шепотіла Зоряна.
— Ага. Тільки сьогодні я ввімкнув фен, а вона вдарила по стіні і закричала, що «буржуазний гул» їй заважає дихати.
Згодом бабуся почала жорсткіше регулювати правила. Спочатку розвісила графік користування туалетом, потім оголосила «санітарний день» — по середах кухня закрита, а потім ввела «обов’язковий вечірній звіт»: коли повертаються, Микита і Зоряна мають зайти в кімнату Ганни і розповісти, як пройшов день.
— Ви живете в моєму будинку, я повинна знати, чим ви дихаєте. Безпека понад усе! — казала вона з посмішкою.
Третій місяць настав, і Микита вирішив бунтувати. Він зайшов на кухню о півдев’ятій ввечері, включив чайник і дістав сосиски.
— Це що за безпорядок?! — влетіла бабуся. — Я ж казала: вечеря до сьомої!
— Ми платимо за проживання. Маємо право!
— Молодий чоловіче, у мене усний, але міцний договір. Хто не поважає — той виїжджає!
І тут бабуся кинула в нього половник.
— Все, їдемо! — оголосив Микита, збираючи рюкзак.
Але вночі все змінилося.
— Микито, подивись… — показала Зоряна оголошення на сайті: «Сдається кімната. Без собаки, з бабусею». Ті ж фото, та сама бабуся.
— Чекай, це наша квартира?
— Так. Оголошення нове, з цього ранку.
Того ж ранку подзвонили з незнаймого номера.
— Доброго дня, я цікавлюсь кімнатою у Ганни Степанівни. Ви вже виселились? Як вам бабуся?
Виявилось, що це не перший раз. Бабуся здає кімнату кожні три місяці. Нові квартиранти сплачують за перший і останній місяць, а потім «виселяються за порушення правил». Гроші не повертаються.
— Це шахрайство! — розлючився Микита. — Ми ж платили офіційно.
— Офіційно? Я переводив гроші на її карту з поміткою «допомога бабусі». — задумалась Зоряна. — У нас немає договору. Ми просто жили.
Вечором вони знову зайшли в кімнату бабусі.
— Ганно Степанівно, ми все зрозуміли. Це якась схема? Ви наживаєте на квартирантах?
— Молоді, ви ж самі все зіпсували. Навіщо о сьомій ввімкнути чайник? Чому підняли Мусине блюдце?! Я ввічливо прошу — ви порушуєте!
— У нас немає
