Звучить як казка з давніх часів, але це було насправді. Мене звуть Оксана Ковальчук, і живу я в мальовничому містечку Бережани, де Тернопільщина ховає свої старі вулиці під покровом минулого. Зараз я насолоджуюся тихим життям із сином, у якого є все, про що тільки можна мріяти. Але шлях до цього щастя був вимощений болем і жертвами, про які багато хто навіть не зможе подумати. Моя історія — це шрам на душі, прихований під усмішкою, якою я зустрічаю кожен новий день.
Все почалося перед випускним, коли мені було сімнадцять. Я була юною, сповненою надій і мрій. Дні проводила в бібліотеці, де запах старих книг і шелест сторінок стали моїми вірними супутниками. Там я готувалася до іспитів, малюючи в уяві своє майбутнє. Батьки, Василь та Наталія, працювали не покладаючи рук — батько був ковалем у майстерні, а мати викладала у школі. Того лютого вечора я зачиталася й пропустила останній автобус. Але жаху не було — я знала кожен закуток нашого містечка. Вирішила йти через парк, де мороз проймав до кісток, але я поспішала додому.
Раптом переді мною постала похила постать у військовій формі, від якої пахло горілкою. «Цигарки не знайдеться?» — прохрипів він. Я заперечно похитала головою, але не встигла зробити крок, як він схопив мене. Навколо нікого — лише ніч і його важке дихання. Він затягнув мене в кущі, затулив рота рукою, заглушаючи крик. Роздер спідницю, панчохи, і на холодному снігу скоїв своє пекельне діло. Біль рвав мене на частини — я була невинною, а він давив усією вагою, ніби хотів розчавити. Я ледве дихала, сльози замерзали на щоках. Потім він підвівся, кинув мене, напівоголену й тремтячу, і пішов, ніби нічого й не сталося.
Я ледве дійшла додому. Принижена, зламана, сховала розірваний одяг у смітник і мовчала. Сором зв’язав мені язик — не сказала ні батькам, ні подругам. Але через три місяці правда виплила на поверхню: я була вагітна. Світ обернувся під ноги. Розповіла все мамі й татові. Аборт у ті часи був ризикованим, і вони боялися втратити мене. Вирішили залишити дитину, але переїхати туди, де ніхто не знатиме нашої таємниці. Батьки кинули усе — роботу, друзів, звичне життя. Тато залишив ковальську майстерню, мати — посаду вчительки. Влаштувалися на низькооплачувані роботи в чужому місті, щоб дати мені шанс почати наново.
Коли народився Микола, я дивилася на нього й не вірила: він був схожий на мене — чистий, безневинний, ніби промінь світла в тій темряві, що мене зламала. Ми вистояли — разом, попри всі жертви. Батьки ні про що не шкодували, коли бачили, як він росте. А коли Микола пішов до дитячого садка, я зустріла Андрія — чоловіка, який став моєю опорою. Він увійшов у моє життя з теплотою й ніжністю, прийняв Миколу як рідного. Я ніколи не розповідала йому правду про те, як з’явився мій син — боялася зруйнувати цю крихку ідилію. Його любов була настільки дорогою, що я не хотіла її заплямувати.
Минуло двадцять п’ять років. Микола виріс — високий, розумний, з добрими очима, як у мене. Закінчив університет у Києві, працює у великій компанії, знайшов дівчину, і скоро я стану бабусею. Дивлюся на нього й відчуваю гордість, змішану з тихою радістю. Моє життя тепер — це затишний дім, спокійні вечори, сміх сина. Андрій поряд, і я вдячна йому за кожен день. Я навчилася бачити світ у світлих кольорах, але тінь того лютого вечора живе в мені. За це щастя я заплатила ціну, якої не побажаю нікому — приниження, страх, втрату невинності, жертви батьків.
Інколи прокидаюся вночі, і перед очима постає той парк, той сніг, той запах горілки. Не можу забути, як ламали моє тіло, як рвали душу на шматки. Але потім чую кроки Миколи в кімнаті, його голос, його сміх — і розумію: з цього болю народилося диво. Мій син — моє світло, мій сенс. Заради нього я вистояла, заради нього батьки кинули все. Андрій дав мені другий шанс на кохання, і я тримаюся за нього, як за рятувальний круг. Сьогодні я можу усміхатися, але ця усмішка — ніби маска, під якою ховається рана, що ніколи не загоїться. Я живу, я щаслива, але ціна цього щастя — моя вічна пам’ять про те, що пережила. І все ж я дякую долі за Миколу, за кожен день з ним, за те, що з темряви виросло щось прекрасне.
