Тут, у домі для похилих, тихо, але в душі метушня — старі спогади не дають спокою. Хочу розповісти вам одну історію, щоб знали: буває, любов спершу як казка, а потім — як гірка редька.
Це трапилося з моєю сусідкою, Ганною Михіївною. Син у неї був — Тарас. Жили вони спокійно, поки він не привів у дім наречену. Марічка — вродлива, намальована, з нігтями, як у кішки. Одна лиш біда — до роботи руки не прикладала.
Згадую, як Ганна Михіївна журилася:
— От лихо прийшло. Цій панянці лише гроші та гулянки до вподоби.
Так і вийшло. Одного разу Марічка кинула брудну тарілку в мийку й заявила:
— Руки псувати не буду.
А свекруха їй у відповідь:
— І за тобою прибирати не збираюся. Берись самá!
Схопила ту тарілку, помила наспіх — а вона, як була в жиру, так і лишилася. А Марічка ще й усміхається, наче сміється.
А Тарас, як почув, так і заявив матері:
— Одружуся на ній.
Ганна Михіївна лише зітхнула:
— Намучаєшся, сину.
А він у відповідь:
— Та ж кохаю!
Не минуло й двох місяців — весілля гуляли. Свекруха віддала ключі від бабусиної хати, хоча й із ваганнями. А потім якось завітала до них — ой, лишенько… Хата — як після війни! Пил, речі скрізь, посуд не митий. А Марічка сидить, нігті покручує й заявляє:
— Я шукаю себе.
Ганна Михіївна аж похолола. Та ще й дізналася, що син уже третій кредит узяв. А Марічка тим часом авто захотіла.
— Навіщо тобі машина? — питає.
— Щоб на роботу їздити. З авто ж інакше дивляться! — гордо відповідає.
А хто платитиме — її не хвилює. І посуд, мовляв, нехай чоловік миє — бо лак дорогий.
Тут Ганна Михіївна вже вибухнула:
— Знаючи свого сина, за місяць він тебе з хату вижене.
І справді: дала слово — більше ні копійки їм не дасть. Через місяць Тарас прибіг, благав, щоб мати кредит на себе переписала. Вона йому:
— Ані крихти!
Повернувся додому, сказав Марічці, що машини не буде. Та як заверещить! Скандал — на всю вулицю.
Отут Тарас і вибухнув: вигнав її та под
