— Маруся вигукнула, піднімаючи над чоловіком роздруковану виписку з банку. — Ти ж підкопав шикарний ремонт для мами, а тепер вимаєш від мене триста тисяч гривень?
Андрій, сидячи за кухонним столом, вивчав телефон. На ньому була старенька футболка з логотипом давно забутого рок-гурту, а під його очима — темні кола, а борода нерівно росте, бо він нічого не спав.
— Мару, навіщо це? Це наші спільні гроші, — пробурмотів він, не піднімаючи погляду.
— Спільні? — зітхнула вона, сівши навпроти. — Андрійку, коли ти востаннє вносив свою частку в наш спільний бюджет? Три місяці тому? Чотири?
Вона схрещила руки на грудях, волосся розпущеної хвостику спадає навколо втомленого обличчя. На ній — домашня халатка з маленьким квітковим візерунком, подарована матері вчорашнього Дня Жінок.
— Я ж сказав, що зараз під замовленням, — нарешті підняв очі Андрій. — Ти ж знаєш, як це, коли працюєш фрілансером.
— Я знаю, — кивнула Маруся. — Тому я не чіпала наш резерв. А ти? Витратив усе на мамин ремонт!
— Не все, — заперечив Андрій. — До того ж це моя мама, я ж маю допомогти.
— Ти маєш допомогти, — повторила вона. — Але я ж не «маю», а «повинна»? Не для мене? Не для нашої майбутньої дитини?
Андрій здригнувся, поглянувши на дружину з відкритим ротом.
— Яка дитина?
Маруся мовчки дістає з кишені тест на вагітність, кладе його на стіл між ними.
— Ось ця.
Тиша заповнила кухню. За вікном гуділа машина, у дворі гавкав собака. Андрій дивився на тест, немов на вибуховий пристрій.
— Чому… чому ти не сказала одразу? — пробився голосом.
— Тільки вчора дізналася. Хоча й хотіла тебе здивувати, навіть купила маленькі чобітки… — голос Маруся задрімав. — А вранці побачила, що з картки зняли триста тисяч гривень. Усе, що копили на внесок за квартиру.
Андрій притиснув долоні до скронь.
— Мама подзвонила, сказала, що труба прорвалася, залила сусідів внизу… Я не міг відмовитися.
— Не міг, — підхопила Маруся. — А ти не міг спитати мене?
— Ти б не дозволила.
— Звісно, що не дозволила! Ми копили два роки! Два роки я шкодую на все, купую одяг у секонд-хенді, відмовляюся від відпусток…
— Мама поверне гроші, — сказав Андрій тихо.
— Коли? Як? Вона вже на пенсії!
— Продасть дачу.
Маруся різко розсміялася, не радіючи.
— Дачу? Ту саму, яку вона тримала три роки на продаж? Андрійче, пробудь! Твоя мама ніколи не поверне ці гроші, і ти сам це знаєш.
— Не смій так говорити про мою маму!
— І не смій витрачати наші гроші без мого відома!
Вони стояли, наче боксерські суперники в ринзі. Маруся важко дихала, руки тріпотіли. Андрій стискав кулаки, піджарював щелепу.
— Знаєш що, — крикнула вона, голос став криштальним. — Якщо ти вважаєш, що маєш право розпоряджатися нашими грошима сам, то я теж ухочу одностороннє рішення.
— Що ти маєш на увазі?
— Я переїжджаю до батьків. Подумую, чи варто мені виховувати дитину з чоловіком, який ставить маму вище сім’ї.
— Маруся, не кажи так…
Андрій почув, як за дверима спрацьовують сумки — Маруся пакує речі.
Він залишився сидіти за столом, дивлячись на тест. Дві рожеві смужки розмивалися перед його очима.
Батьківська квартира Маруся була в іншому районі Києва — старий житловий масив, п’ятиповерховий «хрущовка», третій поверх, вікна виходять на шумну вулицю. Маруся стояла в під’їзді з двома валізами, а мати, Галина Петрівна, тривожно дивилась.
— Дочко, що сталося? — спитала вона, коротка, пухка, з добрим обличчям і постійно занепокоєними очима.
— Мамусю, можна я залишуся у вас на деякий час?
— Звісно, заходь! Тато! — кликнула вона до глибини квартири. — Маруся тут!
Тато, Сергій Михайлович, великий чоловік у сивій бороді, в розтягнутому светрі та домашніх тапочках, вийшов.
— Маруся? Де Андрій? — запитав, помітивши валізи.
— Ми посварилися, тату.
Батьки подивились один на одного. Мати взяла валізи з рук доньки, тато обійняв її за плечі і повів до кухні.
— Розкажи, — наказав, сідячи її за стіл. — Мамо, закип’яти чай.
Маруся розповіла про гроші, про мамин ремонт, про тест. Батьки слухали мовчки, мати час від часу зітхала, трясучи головою.
— Ой, Андрійку, Андрійку, — зітхнув тато, коли Маруся закінчила. — Я ж казав, пам’ятаєш? Мамина син. Така людина має бути в дитячому садку, а не будувати сім’ю.
— Тату, не починай, — втомлено просила Маруся.
— Що не починати? — продовжив тато. — Скільки раз я казав: дивись уважніше! Завжди влаштовуєш справи для мами. Тепер і ремонт за наші гроші…
— Сергію, досить, — перебила його дружина. — Ти не бачиш, як бідна дівчина вже в скруті?
— Бачу! Тому і кажу! — вдарив він кулаком по столу. — Триста тисяч! Я половину життя працював
