— Орися, розмахуючи роздрукованою випискою банківських операцій, вигукнула: — Ти ж зробив розкішний ремонт мамі, а тепер вимагаєш від мене триста тисяч гривень?
Андрій сидів за кухонним столом, заглиблений у телефон. На ньому був потертий футболка з логотипом давно забутого рок‑гурту, а під очима — темні кола, а борода зривалася по‑різному.
«Ти ж вимаєш це, Андрюш, чому? Це ж наші спільні гроші», — бурмотів він, не піднімаючи погляду.
«Спільні?» — глибоко видихнула Орися, сідаючи навпроти. — «Коли ти востаннє вносив свою частку у наш спільний бюджет? Три місяці тому? Чотири?»
Вона схрестила руки на грудях, волосся розпущеної хвостом, що вільно спадав навколо втомленого обличчя. На ній була домашня халатка з крихітним квітковим узором — подарунок від тещі на Міжнародний жіночий день.
— Я ж казав, що зараз у мене замовлення на паузі, — нарешті підняв голову Андрій. — Ти ж знаєш, як це, коли ти фрілансер.
— Знаю, — кивнула Орися. — Тому я не чіпала наш резерв. А ти? Ти взяв усе і витратив на мамин ремонт!
— Не все, — заперечив Андрій. — До того ж це моя мама, я ж маю їй допомогти.
— Ти маєш допомагати, — повторила вона. — Але я не «маю», правда? Не для мене? Не для нашої майбутньої дитини?
Андрій розкрив очі, мовчки дивлячись на дружину.
— Яка дитина? — спитав він.
Орися тихо діставала з кишені тест на вагітність, на якому чітко були дві лінії, і поклала його посеред столу.
— Ось ця.
Тиша нависла над кухнею. Десь зовні гудів автомобіль, у дворі гавкала собака. Андрій дивився на тест, ніби на вибуховий пристрій.
— Чому… чому ти не сказала одразу? — нарешті виплеснув він.
— Бо дізналася лише вчора ввечері. Хотіла здивувати тебе сьогодні, навіть купила маленькі чобітки… — голос Орися тремтів. — А вранці побачила, що з картки зняли триста тисяч гривень. Усе, що ми копили на внесок в квартиру.
Андрій притиснув пальцями скроні.
— Мама подзвонила, сказала, що труба прорвалася, потопило сусідів внизу… Я не міг відмовити.
— Не міг, — підхопила Орися. — А ти не міг спитати мене?
— Ти б не дозволила.
— Звісно, що не дозволила! Ми копили ці гроші два роки! Два роки я відмовлялась від усього, купувала одяг у секонд‑хендах, відмовлялась від відпусток…
— Мама поверне гроші, — сказав Андрій тихо.
— Коли? Як? Вона вже на пенсії!
— Вона продасть дачу.
Орися гірко посміхнулася.
— Дачу? Ту саму дачу, яку вона намагається продати вже три роки? Андрюш, проснись! Твоя мама ніколи не поверне ці гроші, і ти це добре знаєш.
— Не смій так говорити про мою маму!
— І не смій витрачати наші гроші без мого відома!
Вони стояли один навпроти одного, як боксерські суперники. Орися важко дихала, руки трохи тремтіли. Андрій стискав кулаки, щеляв зуби.
— Знаєш що, — раптом заявила Орися, голос її став холодний, як сталь. — Якщо ти вважаєш, що маєш право розпоряджатися нашими спільними грошима самостійно, я теж візьму одностороннє рішення.
— Що за рішення?
— Я переїжджаю до батьків. Подумаю, чи хочу виховувати дитину з чоловіком, який ставить маму вище сім’ї.
— Орисьо, не кажи так…
Але вона вже крокувала до дверей кухні. Двері спальні різко хлопнули, чутно шурхіт пакетів — Орися пакувала речі.
Андрій залишився сидіти за столом, пильно дивлячись на тест. Дві рожеві лінії розмивалися в його очах.
Батьківська квартира Орисячих розташовувалась у старій панельній будівлі на іншому боці міста, у Дніпрі. П’ятиповерховий «хрущовка» на третьому поверсі, вікна виходили на галасливу вулицю. Орися стояла на порозі з двома мішками, а мати, коротка і пухка Галина Петрівна, дивилася на неї з тривогою.
— Синко, що сталося? — спитала вона.
— Мамо, можна я трохи залишуся у вас?
— Звісно, заходь! Тато! — крикнула вона, кличучи чоловіка в глибину квартири. — Орися вже тут!
Тато вийшов — великий чоловік з сивою бородою, в обтягнутій кофті і домашніх тапочках.
— Орись? Де Андрій? — запитав, помітивши мішки в руках доньки.
— Ми посварилися, тату.
Батьки обмінялися поглядом. Мати взяла мішки у доньки, тато обійняв її за плечі і повів до кухні.
— Розкажи, — наказав він, сідаючи її за стіл. — Мамо, закип’яти чай.
Орися розповіла про гроші, про ремонт мами, про тест. Тато слухав, рідко підвихуючись, мати час від часу зітхала і качала головою.
— Ой, Андрійку, Андрійку, — зітхнув тато, коли Орися закінчила. — Я ж казав, пам’ятаєш? «Мамин хлопець». Така людина має залишатися в дитячому
