«Ти мені заважала з дитинства», сказала сестра й не підійшла до мене на похоронах.
«Ти мені заважала з дитинства», промовила Маряна й відвернулася від труни.
Соломія стояла біля стіни залу прощання й дивилася, як сестра йде до виходу. Чорна сукня, туфлі на підборах навіть на мамині похорони Маряна встигла одягтися так, ніби йшла на ділову зустріч.
«Маряночко, постривай», покликала Соломія, але сестра не обернулася.
«Нехай іде», прошепотіла тітка Оксана, підходячи до неї. Що з неї взяти? Завжди така була.
Соломія кивнула, не відводячи погляду від дверей, де зникла сестра. Сорок пять років життя і так і не знайшли спільної мови.
У залі зібралося зо тридцять чоловік. Сусіди, мамині колеги, далекі родичі. Всі підходили, тиснули руку, шепотіли теплі слова. А де ж була Маряна? Де була та донька, що мала стояти поруч і приймати співчуття?
«Соломійко, тримайся», сказала сусідка Ганна Степанівна. Мати твоя була доброю душею. Світла їй память.
«Дякую», прошепотіла Соломія, відчуваючи, як у горлі стискає.
Коли всі розійшлися, вона залишилася сама біля труни. Мама лежала спокійна, з ледь помітною усмішкою на губах. У руках маленька іконка, що завжди була з нею.
«Мамо прошепотіла донька, чому так вийшло? Чому Марянка нас ненавидить?»
Відповіді не було.
Вдома Соломія знайшла записку: «Соломійко, я у Тетяни. Прийду завтра. М.»
Наступного дня прийшла Маряна. Стояла на порозі, ніби чужа.
«Ти вже подала оголошення про продаж квартири?» запитала вона, не заходячи далі.
«Так. Риєлтор каже, швидко знайдуть покупців.»
«Добре.»
Соломія стиснула кулаки.
«Це ж наш дім!»
«Твій дім. Я його втратила давно.»
Соломія подивилася на сестру ту саму дівчинку, яку годувала з ложечки, з якою колись ліпила вареники.
«Повернись»
Але Маряна вже зачиняла двері.
Через тиждень Соломія відправила поштою стару ляльку ту, що колись віддала сестрі.
І більше ніколи не кликала її додому.
