Ти мені заважала з дитинства, сказала сестра й не підійшла до мене на похоронах.
Ти мені заважала з дитинства, промовила Соломія й відвернулась від труни.
Любомира стояла біля стіни залу прощання й дивилась, як сестра йде до виходу. Чорна сукня, туфлі на підборах навіть на мамині похорони Соля встигла одягнутись так, ніби йшла на ділову зустріч.
Солю, постривай, покликала Любомира, але сестра не озирнулась.
Нехай іде, прошепотіла тітка Марія, підходячи до неї. Що з неї взяти? Завжди така була.
Любомира кивнула, не відводячи погляду від дверей, де зникла сестра. Сорок пять років життя і вони так і не знайшли спільної мови.
У залі зібралось із тридцять осіб. Сусіди, колеги з маминої роботи, далекі родичі. Всі підходили до Любомири, тиснули руку, говорили теплі слова про покійну. А де ж була Соломія? Де була донька, яка мала стояти поруч і приймати співчуття?
Любочко, тримайся, прошепотіла сусідка Ганна Іванівна. Мама твоя доброю людиною була. Світла їй память.
Дякую, прошепотіла Любомира, відчуваючи, як у горлі стискає.
Коли всі розійшлись, вона залишилась наодинці з труною. Мама лежала тиха, спокійна, з ледь помітною усмішкою на губах. Руки складені на грудях, у них маленька іконка, яку вона завжди носила з собою.
Мамо… прошепотіла Любомира, чому так вийшло? Чому Соломія нас ненавидить?
Відповіді не було. Вона сіла на стілець біля труни й закрила очі. У голові випливали спогади.
Соломія народилась, коли Любомирі вже було дванадцять. Пізня дитина у батьків, які й не планували більше дітей. Мама казала, що Сонечка подарунок долі, але з самого початку було ясно: дівчинка особлива.
Капризна, вимоглива, завжди незадоволена. Мама носилися з нею, як із кришталевою вазою, а тато души не чаяв у молодшій. Любомирі доводилось няньчитись, забувати про свої справи.
Любо, посиди з Сонею, мені в магазин треба, просила мама майже щодня.
Любко, пограй з сестрою, а то вона плаче, благав тато.
І Любомира грала, читала казки, водила на прогулянки. А Соломія росла з переконанням, що весь світ має крутитись навколо неї.
Мамо, Люба мене ображає! ябедничала дівчинка з будь-якого приводу.
Любомиро, як тобі не соромно? Вона ж маленька! лаяла мама.
А що власне робила Любомира? Не дала цукерку, якої в неї самої не було? Не купила іграшку на кишенькові гроші? Попросила прибрати розкидані кубики?
Перепрошую, до Любомири підійшов чоловік у строгому костюмі. Ви родичка покійної?
Донька.
Працівник похоронного бюро. Треба обговорити деталі. Друга донька вже пішла?
Пішла.
Зрозуміло. Тоді все вирішуємо з вами.
Вони вийшли в коридор. Чоловік дістав папку з документами.
Щодо поминань. Будеш проводити?
Звісно.
Де плануєте? У вас вдома чи в кафе?
Любомира задумалась. У квартирі тісно, да й готувати самій важко. А в кафе дорого пенсія невелика.
Вдома зробимо, вирішила вона.
Добре. Тоді треба продумати меню, кількість людей.
Ще хвилин десять вони обговорювали організаційні питання. Любомира к
