Ти мені не даєш дихати, сказав чоловік, стоячи біля валізи.
Ти мені не даєш дихати, повторив Ігор, розкриваючи чемодан.
Оксана завмерла з рушником у руках. Вона щойно вийшла з ванної після душу і не відразу зрозуміла сенс почутого.
Що ти сказав? перепитала вона, поправляючи халат.
Те, що сказав. Ти мене душиш, Оксанко. Я більше не можу так жити.
Ігор методично складав сорочки у валізу, не піднімаючи очей. Руки в нього не тремтіли, голос звучав рівно, немов він читав прогноз погоди.
Ігорю, що відбувається? Оксана підійшла ближче. Про що ти?
Я йду. Остаточно.
Як це йдеш? Куди? Чому?
Ігор нарешті подивився на дружину. В його очах не було ні злости, ні жалю. Лише втома.
До Марії Петрівни. Вона запропонувала мені кімнату. Тимчасово, поки не знайду щось постійне.
Марія Петрівна була їхньою сусідкою знизу, пенсіонеркою, яка підробляла, здаючи кімнату студентам.
Ігорю, ти з глузду зїхав? Оксана сіла на край ліжка. Яка Марія Петрівна? До чого тут вона?
До того, що в неї тихо. Ніхто не контролює кожен мій крок. Ніхто не питає, де я був, з ким говорив, що їв на обід.
Я ж не контролюю…
Не контролюєш? Ігор зупинився і обернувся до дружини. А хто вчора влаштував допит, тому що я затримався на роботі на півгодини? Хто щовечора перевіряє мої кишені? Хто дзвонить мені на роботу пять разів на день?
Оксана відчула, як гаряча хвиля розлилася по обличчю.
Я просто хвилююся за тебе. Це нормально для дружини.
Нормально? Ігор гірко усміхнувся. Оксанко, мені пятдесят чотири. Я дорослий чоловік, у мене є розум. І я втомився пояснювати кожен свій крок.
Та ми ж сімя! Сімнадцять років разом!
Сімнадцять років ти перетворювала мене на домашню тварину. Годуй, пести, клади спати.
Оксана схопилася з ліжка.
Як ти можеш так казати? Я всю себе тобі віддала! Дім, побут, турботу!
Віддала, кивнув Ігор. І вимагаєш за це звіт у кожній дрібниці. Знаєш, що мені колеги на роботі кажуть? Що я підкаблучник. Що навіть у туалет без дозволу дружини не ходжу.
Це неправда!
Правда. І мені соромно. Соромно за себе, за те, що дозволив цьому тривати так довго.
Ігор закрив валізу й поставив її на підлогу.
Ігорю, давай поговоримо спокійно, Оксана спробувала взяти чоловіка за руку, але він відірвав її. Якщо тобі щось не подобається, скажи. Я змінюся.
Вже пізно. Я прийняв рішення.
Але чому саме зараз? Що сталося?
Ігор пройшов у передпокій за курткою. Оксана йшла слідом, не розуміючи, що відбувається.
Вчора дзвонила Іринка, сказав він, надіваючи черевики. Твоя сестра. Питала, як справи. Я їй розповів про наше життя. Знаєш, що вона мені сказала?
Що? прошепотіла Оксана.
Що ти завжди була такою. Ще з дитинства. Усіх контролювала, усім вказувала, як жити. І що дивується, як я стільки років витримував.
Іра не мала права…
Мала. Бо була права. А я просто не хотів цього визнавати.
Ігор узяв валізу й направився до дверей.
Почекай! скрикнула Оксана. А як же наші плани? Дача, яку ми хотіли купити? Подорожі на пенсії?
Які подорожі? він зупинився. Ти ж боїшся відпустити мене далі магазину. Яка дача, якщо ти панікуєш, коли я йду на рибалку?
Я просто хвилююся…
Ти не хвилюєшся. Ти володієш. Як власністю.
Ці слова вдарили Оксану найболючіше.
Це нечесно, прошепотіла вона. Я тебе люблю.
Знаю. Саме тому мені так важко. Ти любиш, але не даєш жити.
Ігор відчинив двері.
Речі я заберу пізніше. Коли ти заспокоїшся.
Ігорю, не йди. Будь ласка.
Але двері вже закрилися. Оксана залишилася стояти в передпокої, все ще не вірячи в те, що сталося.
Вона пройшла у вітальню й опустилася у крісло. На столику лежала газета, яку вранці читав Ігор. Розгорнена на сторінці з оголошеннями про роботу. Навіть тут він шукав спосіб втекти від неї.
Оксана намагалася згадати, коли все почало руйнуватися. Здавалося, вони були щасливі. Ігор працював інженером на заводі, вона бухгалтеркою у поліклініці. Жили скромно, але дружно. Дітей у них не було не вийшло, і вони змирилися.
Можливо, саме тому вона так за нього трималася? Він був єдиною близькою людиною, сенсом її життя.
Задзвонив телефон. Оксана підняла трубку, сподіваючись, що це Ігор передумав.
Алло?
Оксанко, це я, почувся голос сестри Ірини. Як справи? Як Ігор?
Пішов, сухо відповіла Оксана.
Куди пішов?
Назавжди. Сказав, що я йому не даю дихати.
Запа
