Ти жартуєш?! Навіть квитанцію сплатити не можеш! не витримала мати. Доросла дівчина! Народити розуму вистачило, а відповідати хоча б за себе ні?
Марійка мовчки стояла посеред кухні, втупившись у зіпсовану шкарпетку на нозі. Вона похилила плечі, ніби намагаючись зробити себе меншою, непомітнішою.
Мамо, пробач… прошепотіла вона. Учора пізно повернулась, зовсім забула.
А я, мабуть, рано?
Оксана окинула поглядом стіл і плиту. Хтось зварив кашу й не вимив каструлю. На стільниці лежала брудна дошка для нарізки. Стіл у крихтах. Весь цей безлад завжди прибирала Оксана. Марійка ж казала, що їй «це не заважає».
Ми ж домовлялися, продовжила Оксана. Ти обіцяла взяти на себе хоча б комуналку. Казала, що знайшла підробіток. І де? Я збираю твою доньку до школи, купую їй одяг, годуємося… Я. Усе я. А ти? Розважаєшся!
Марійка провинувато звела плечі й спробувала щось сказати, але Оксана вже не слухала. Вона ходила по кухні, стукаючи шафками, хоча нічого не шукала. Просто треба було кудись подіти гнів.
Марійці, її доньці, недавно виповнилося тридцять чотири. Вже давно не юна, але в її погляді й міміці читалася надія, що хтось підставить міцне плече. Зараз вона вчепилася в мамине, і Оксані це не подобалось.
У вітальні шелестіла онука, брязкаючи іграшками. З того моменту, як дорослі почали сваритися, шум став голоснішим. Дівчинка немов намагалася перекрити їхні голоси.
Даринка все чує, тихо промовила Марійка. Вона хвилюється. Не кричи, будь ласка.
А ти не примушуй! гаркнула Оксана, але відразу змовкла. Гаразд, бери квитанції й іди розбирайся. Сьогодні. Не потім. Сама, без мене.
Марійка кивнула й пішла з виглядом провинившись школярки. Вона ніби зовсім не змінювалася з роками.
Оксана залишилася сама. Вона сіла на стілець і нарешті дозволила собі сутулитися під вагою чужих обовязків.
Олег, колишній чоловік Марійки, стрімко увірвався в її життя. Він швидко завоював її симпатію. Як інакше він був чарівним, писав вірші, грав на гітарі, любив вино й філософські розмови.
Вони швидко одружилися, а потім Марійка так само швидко завагітніла. Олег спочатку обіцяв бути поруч, але почав зникати: то йому потрібна була трохи свободи, то зустрічі з друзями, то час для себе. Часто повертався з пяним диханням.
Оксана відразу зрозуміла, що пару не складеться, але хто її слухав? Марійка навіть образилася. Вона сподівалася, що вони притруться. Але через два роки Олег надіслав останнє повідомлення: «Так буде краще для всіх», і зник.
З тих пір його ніхто не бачив. Як і аліментів.
Марійка повернулася додому з малечею й коробкою речей. Оксана тоді мріяла про відпустку й пенсію. Мрії довелося відкласти.
Ми ненадовго. Поки не зможемо жити окремо, сказала Марійка першого дня.
Можеш на мене розраховувати, пообіцяла Оксана.
У підсумку на неї розраховують уже шостий рік.
Оксана згадувала себе в віці Марійки, прибираючи. Тоді в неї вже були син і донька. А ще чоловік з хворою печінкою й робота на пошті. Дні були заповнені посилками, побутом і дітьми.
Оксана не могла собі дозволити щось забути. Вона не була перфекціоністкою просто підстрахувати було нікому. Коли помер чоловік, ця риба лише загострилася. Вона трималася за життя зубами, бо інакше потонула б.
І тепер, кожен раз, коли вона дивилася на Марійку, в голові виникало одне й те саме питання: «Чому ти не можеш, якщо я могла?»
Марійка вийшла зі своєї кімнати з червоними очима й телефоном у руках.
Я все знайшла в інтернеті. Завтра сплачу, сказала вона. Тільки, мамо… Може, якось… разом будемо все робити?
Оксана подивилася на неї з нескінченною втомою. Знову «завтра». Мати вже більше пяти років робила все «разом». Тільки для Марійки «разом» означало, що мати робить, а донька стоїть поруч і дивиться.
Гаразд. Але завтра сплати. Без відмовок.
Марійка кивнула, підійшла ближче й сіла поруч. Оксана трохи відсунулася.
Мамо… ти сердишся на мене?
Це вже не злість. Це розчарування.
Марійка незграбно поклала руку на долоню матері, але Оксана вже майже не відчувала колишньої близькості. До
