— Оленко Миколаївно, ви не можете так зі мною розмовляти! Я тут працюю вже півроку! — голос Ганни тремтів від обурення.
— А я тут працюю п’ятнадцять років! — різко обірвала її завідувачка відділу. — І запам’ятай раз і назавжди: ти тут ніхто! Поки не заслужиш повагу, робитимеш те, що тобі кажуть, і мовчатимеш!
Ганна стояла посеред відкритого офісу, відчуваючи, як на неї дивляться колеги. Хтось відводив очі, хтось імітував, що нічого не чує, втулившись у монітор. Лише Марічка з сусідньої кабінки похитала головою зі співчуттям.
— Але ж я все роблю правильно! Звіти здаю вчасно, клієнтів обслуговую добре, ніхто не скаржився…
— Не скаржився? — Оленко Миколаївна підняла брову. — А хто тоді вчора дзвонив і обурювався, що його змусили чекати півгодини?
— Так у мене була важлива зустріч з іншим клієнтом! Я ж не можу розриватися! — Ганна відчула, як щоки починають горіти.
— Ось саме! Не можеш! Бо досвіду немає, розуміння немає! Думаєш, що раз у інституті диплом отримала, то вже все знаєш? — Оленко Миколаївна говорила все голосніше, явно насолоджуючись моментом. — Та я таких розумниць, як ти, десятками бачила! Приходять, носи задирають, а через місяць плачуть і звільняються!
Ганна стиснула кулаки. У животі все скрутилося від приниження. Вона чудово розуміла, що зараз увесь офіс слухає їхню розмову, а завтра це стане темою для обговорення за чаєм.
— Добре, — тихо промовила вона. — Що саме я маю робити?
— Ось це правильне запитання! — із задоволенням кивнула завідувачка. — Будеш розбирати архів. Там документи за останні три роки у безладі лежать. Приведеш у порядок, тоді поговоримо про інші обов’язки.
— Але це ж не моя робота! Я менеджер з продажів, а не архіваріус!
— А я тобі що сказала? Ти тут ніхто! Поки я не вирішу інакше, робитимеш те, що я скажу. І якщо тобі щось не подобається — двері он там, ніхто не тримає.
Оленко Миколаївна розвернулася і пішла до свого кабінету, голосно стукаючи підборами по лінолеуму. Ганна залишилася стояти, відчуваючи, як усередині все клекоче від люті й образи.
— Галю, не бери до серця, — тихо підійшла Марічка. — Вона така за характером. З усіма новенькими так.
— Як можна так принижувати людей? — прошепотіла Ганна. — Я ж нормально працюю, стараюся…
— Знаєш, — Марічка озирнулася, переконавшись, що Оленко Миколаївна зникла у своєму кабінеті, — вона сама колись так починала. Її тодішня начальниця, Наталя Володимирівна, взагалі страхіття була. Оленку місяцями принижувала, змушувала підлоги мити й туалети прибирати. А тепер вона так само з іншими поводиться.
— Це не виправдання, — сердито відповіла Ганна.
— Звісно, не виправдання. Але в нас тут так заведено. Хто вижив — той і лишився. А хто ні… — Марічка знизала плечима.
Ганна пішла до свого столу збирати речі. Руки тремтіли від злості. Вона уявляла, як зараз прийде додому й розповіде чоловікові про все, що сталося. Петро, звісно, скаже: «Кидай цю роботу, знайдемо щось інше». Але де вона знайде іншу роботу з такою зарплатою? З її досвідом у їхньому місті?
— Ти куди? — окликнув її Віталій, менеджер із сусіднього відділу.
— До архіву. Оленко Миколаївна наказала документи розбирати.
— Ой, потрапила ти під гарячу руку, — співчутливо похитав він головою. — А що трапилося?
— Та нічого особливого. Клієнт трохи почекав, от вона й розлютилася.
— А… Це Галушко, мабуть? Він взагалі псих, постійно на всіх скарВона подивилася на своє відображення в дзеркалі, усміхнулася і сказала собі: «Більше я ніколи не дозволю нікому мене принижувати, але й сама не стану такою, як Оленко Миколаївна».
