— Ти трохи не вчасно, — сказала Людмила, коли я зайшов. — У мене гості.
Три дні тому Олена була впевнена, що її сім’я – люблячий чоловік, чудові діти – міцна, як дуб. І в один момент ця впевненість розсипалась, мов кісточки доміно, що падають один за одним.
Липень, спека, до відпустки ще три тижні. Чоловік повернеться з відрядження, діти – з табору в Карпатах, і ми планували поїхати всією сім’єю на озеро Синевир. Такі були плани, та життя трохи їх підкоригувало.
Все почалось, коли Олені на третій день після від’їзду дітей і чоловіка стало сумно, і вона вирішила провести вечір з подругою – Марисею. Купила коробку тортів і поїхала. По дорозі зателефонувала Марисі, та та не відповіла. «Мабуть, щойно прийшла з роботи й зайнялася душем», – подумала Олена.
Але все виявилось інакше. Коли вона під’їхала до квартири Марисі, почувала музику. Олена стукнула. Музика замовкла. Стільки ж стукнула ще раз:
— Марисю, це я, відчиняй.
Двері відчинили. У подруги був збентежений вигляд.
— Олено, ти трохи не вчасно, — сказала Марися. — У мене гості.
— Добре, вибач, зайду іншим разом, — відповіла Олена і вже крокувала до ліфта, коли помітила в прихожій під вішалкою руду шкіряну сумку, якою Володимир завжди їхав у відрядження.
— Гості чи гість? — спитала Олена, різко відштовхнувши господарку квартири, і увійшла всередину.
Володимир у домашніх штанах і білій футболці сидів на ліжку в спальні.
— Привіт, чоловіче! — сказала вона, обернувшись і попрямувала до виходу. — Не буду вам заважати.
Додому Олена першою справою зібрала всі речі Володимира. Вийшло два великі чемодани, куди вона вклала його ноутбук, усі документи зі столу, взуття і інше барахло. Навіть його колекцію пивних кружок, привезених з різних країн, упакувала між білизною, щоб не розбились.
Те, що не вмістилося, Олена поклала у великі мішки, що залишилися після ремонту квартири. Усе це добро вона вивісила в під’їзді – Володимир має там ключ. А двері в квартиру зажала на внутрішню задвижку.
Я вже встиг заварити собі каву, коли в під’їзді задзвонили і голос Володимира розлився гучно:
— Олено, відчиняй. Поговоримо!
Вона не реагувала. Тоді задзвонив телефон.
— Навіщо ти розвісила мої речі? — почувся голос Володимира.
— Тому що ти тут більше не живеш, — відповіла вона.
— Але ми купували цю квартиру разом, у мене теж є права! — заявив він.
— Не знаю. Свої права доводитимеш у суді, — сказала Олена. — Коли принесеш рішення суду, тоді йдеш.
— Куди мені йти? — спитав він.
— Не знаю. У тебе кілька варіантів: можеш повернутися до Марисі — вона, мабуть, буде рада. Можеш їхати до батьків чи до сестри. Хтось з них тебе прийме.
Володимир почав телефонувати кудись, мабуть, до батьків. Через кілька хвилин він постукав у двері:
— Олено, залиши мені якісь речі, я ж не вміщу все одразу.
— Транспортна служба чи кур’єр допоможуть. Все, що не вивезеш, завтра викину, — відповіла вона.
Вранці, коли Олена виглянула в під’їзд, речей Володимира вже не було. Знайти у суботу слюсаря, щоб замінити замки, було складно, але Олені це вдалося. Тепер Володимир не зможе зайти в квартиру, доки її немає вдома.
У понеділок вона подала три позови: про розлучення, про аліменти і про розподіл майна.
— Олено, май на увазі, квартиру будемо ділити порівну. Ти залишишся з дітьми в якійсь коммунальній квартирці, — погрожував Володимир.
А суд прийняв інше рішення.
Ця двокімнатна квартира дійсно була куплена подружжям під час шлюбу. Але щоб її придбати, Олена продала свою передшлюбну однокімнатну квартиру, в якій вони жили, доки не народилася друга донька. Недостаючу суму взяли в кредит, який вже сплатили. Суд постановив Володимирові виплатити половину цієї суми.
— Де візьмеш гроші, щоб сплатити мені мою частку? — усміхнувся колишній чоловік.
— Не хвилюйся, знайду, — запевнила його Олена. — Скажи, коли твої батьки звільнять мій будинок?
— Чому вони мають його звільняти? — здивувався Володимир. — Вони живуть там уже сім років.
— Ось і я кажу: прожили сім років, пора їхати. Чи вдасться їм зібратись за місяць? — спитала Олена.
Будинок, про який говорила Олена, восем років тому достався їй у спадок від матері. Це був міцний колодязний будинок з великою кухнею, двома кімнатами на першому поверсі і двома спаленьками в горищі. У будинку був газовий котел, проведений водопровід, і він стояв на ділянці чотири сотки.
Колись Олена і Володимир планували переїхати туди самі, але будинок розташований у приватному секторі за межами міста, звідки важко добиратися і до роботи, і до дитячого садка. Рік будинок простояв порожнім, а потім одружилася молодша сестра Володимира, і його батьки попросили дозволу жити в цьому будинку, а в їхню квартиру поселили молодята.
Так пройшли сім років. Мати Володимира розклала невеликий городок, стала садити картоплю та інші овочі – вона була з села, тому робота на землі була їй звична.
— Ти не можеш вигнати моїх батьків з будинку. Вони вже вкорінилися тут. Батько відремонтував ґанок, вони встановили новий газовий котел.
— За ґанок дякую, за котел заплачу, якщо покажеш документи, — сказала Олена.
Вона сама подзвонила колишнім свекрам і спитала, коли вони звільнять будинок.
— Олено, а тобі не соромно? Старих людей без даху залишаєш! Куди ми підемо? — крикувала по телефону свекруха.
— Ви не можете їх виселити – вони прописані, — заявив Володимир.
— Ні, не прописані, — відповіла Олена. — Твоя мати тоді не хотіла виселитися зі своєї квартири, щоб продовжувати лікування в тій же поліклініці. Вона казала: «У нас нова поліклініка, добре обладнана, всі лікарі є. А там лише сімейний лікар, а до спеціалістів треба їхати по всій Україні». Тож мені лишилося лише викликати поліцію, показати документи, і твої батьки швидко попросять вийти.
— Навіщо тобі цей будинок? — спитав Володимир. — Ти ж сама казала, що землю копати не любиш.
— Як навіщо? Продам. Розрахуюсь з тобою. Куплю трьохкімнатну квартиру для дочок – вони ростуть, їм потрібні окремі кімнати, — пояснила Олена.
Свекруха, зрозумівши, що Олена не жартує, підняла проти неї всю родину. Телефон Олени розривався від дзвінків тіток, двоюрідних і троюрідних сестер. Але всі ці люди були рідними Володимира, і їхня думка не мала ваги для Олени.
— Де ж ти свою совість загубила? Чи не шкода нам? — обурювалася колишня свекруха.
— А ви запитаєте, де була совість у вашого сина, коли він стрибав по чужих ліжках? — відповіла Олена. — Як би Володимир поводився як порядний чоловік і батько, ви б і далі жили в моєму будинку. А тепер, будь ласка, вийдіть, мені треба сама піклуватися про своїх дітей. Нехай ваш син переживає про вас.
Попри всі затримки, батькам Володимира довелося виїхати – Олена виставила будинок на продаж. Свекри повернулися у свою двокімнатну квартиру і стали жити з сім’єю молодшої доньки, у якої вже був п’ятирічний син. Дочка з чоловіком і сином жили в одній кімнаті, батьки – в іншій.
Володимир тим часом орендував квартиру, Марися відмовилася його у себе поселити, пояснивши різницю між туризмом і еміграцією. Дійсно, навіщо їй чоловік без квартири, 37‑річний, з дуже скромною зарплатою, з якої бухгалтерія ще довго буде відраховувати тридцять відсотків? Батьки і сестра теж його не вітають, бо справедливо бачать у ньому джерело всіх своїх бідів.
Олена зробила саме те, що обіцяла Володимиру: продала будинок, спершу розрахувалась з колишнім чоловіком. Потім продала свою двокімнатну квартиру, купила трьохкімнатну, відремонтувала її, обставила меблями.
І стали вони, як кажуть, жити‑поживати і добра наживати: Олена працювала, старша донька вчилася в четвертому класі, молодша готувалася піти в перший. А влітку Олена обіцяла донечкам відвезти їх до моря.
