— Ти тепер непотрібний тягар! — наречений покинув її в інвалідному візку, але за рік приповз до неї на колінах.
— Оксано, я не зможу. Ти ж розумієш, я не можу зв’язати своє життя з інвалідом.
Ці слова Дмитро вимовив тихо, немов соромлячись власних думок. Він дивився не на неї, а на те огидне крісло, що стояло біля ліжка, наче воно викрало їхнє спільне майбутнє. Його погляд був повний остраху, неначе перед ним була не вірна кохана, а якась чужа небезпека.
Оксана мовчала. Білі стіни палати розпливалися в її сльозах. У вухах дзвеніло від гулу тієї страшної аварії, але тепер це було ніщо порівняно з тишею, що розляглась між ними.
Ще місяць тому вони вибирали обручки у ювелірній крамниці у Львові. Ще місяць тому сміялися, сперечаючись, який колір обійде для дитячої кімнати. Він носив її на руках у їхній орендованій хатчині на Подолі й клявся, що так буде завжди.
А потім — той роковий поворот під Києвом. Чужий автомобіль, що вилетів назустріч. Глухий удар. Пітьма, що пахла бензином і страхом.
І ось — вирок. Не від лікарів, а від того, кого вона любила більше за все. Його очі, колори теплі, тепер були холодніші за зимовий Дніпро.
— Дмитре, але ж… ми ж кохали одне одного… — прошепотіла вона. Голос її був тонкий, ледве чутний, наче вітер у полі. Всередині все стислося від жаху. Вона впіймала його погляд, шукаючи там хоча б іскру минулого.
— Кохали, — відрізав він різко, наче ножем. — Я кохав жінку, з якою можна піти в Карпати, а не ту, яку треба возити по лікарнях.
Оксано, у мене плани. Кар’єра. Успіх. А ти… ти більше не вписуєшся в них. Краще правда, ніж солодка брехня.
У його очах не було ні жалю, ні болю. Лише холодний розрахунок і огида до власної слабкості.
Вона ще трималася за нього, як за останню соломинку.
— Я встану! Лікарі кажуть, є шанс! Мені лише потрібна твоя підтримка, Дімо… будь ласка…
Її слова стали останньою краплею. Його обличчя перекривилося. Терпіння, яке він так довго імітував, розірвалося.
— Яке одужання?! — він зашипів, зриваючись на крик. — Ти чула, що сказали лікарі?! Шансів немає! Скільки грошей витрачено — нічого! Я втомився, Оксано! Втомився чекати на диво, якого не буде!
Його слова летіли, немов камені. Вона мовчала, розбита. Але знайшла в собі останні сили:
— Мені не треба дива. Лише будь поруч… З тобою я все подолаю…
Це її благання остаточно розлютило його. Її слабкість викликала в ньому лише огиду.
— Підтримка? — він скривив губи в посмішці, що була страшнішою за будь-який крик. — Щоб я все життя возив тебе по лікарнях? Ти тепер — тягар. Розумієш? Непотрібний тягар.
Ці слова вбили сильніше, ніж той автомобіль.
Він поклав на тумбочку ключі від їхньої хати. Звук металу пролунав, наче дзвін похоронного дзвона.
— Я поїхав. Речі вже забрав. Не шукай мене.
І вийшов, не озирнувшись.
Перші тижні Оксана тонула в розпачі. Вона не хотіла жити. Не хотіла бачити це крісло, що стало її в’язницею.
Але одного дня, коли санітарка залишила журнал, вона побачила фото — Дмитро сміявся на вечірці з дочкою якогось чиновника. Щось всередині неї перевернулося.
«Я — не тягар».
Вона продала заручну каблучку і купила найкращий комп’ютер. Колись вона була талановитою аналітикинею. Тепер у неї був лише час і лють, що горіла, як вогонь.
Вона працювала по вісімнадцять годин. Ігнорувала їжу, поки мати не годувала її насильно.
І створила те, що змінило все — програму, що передбачала ринкові ризики з неймовірною точністю.
Вона взяла псевдонім — «Пані Зоря». Загадкова геніальна радниця, яка ніколи не з’являлася особисто.
Минув рік. Дмитра справи йшли погано. Його фірма стояла на межі краху.
Одного вечора в корчмі знайомий кинув:
— Чув про Пані Зорю? Вона з банкрутів робить мільйонерів. Але тобі до неї, як до місяця.
Дмитро благав, платив, принижувався. І от — запрошення.
Він увійшов у розкішний офіс у центрі Києва. За столом сиділа жінка спиною.
— Пані Зоро… — почав він, тремтячи. — Ви — моя остання надія…
Крісло повернулося.
Перед ним була Оксана. Впевнена. Холодна.
— Допомогти? — її голос був спокійним. — Навіщо інвестувати в те, що не принесе прибутку?
Вона натиснула кнопку. Охоронці взяли його під руки.
— Проведіть пана. Його час минув.
Перед виходом вона додала:
— У моїй справі він тепер — непотрібний вантаж.
Через місяць Дмитро збанкрутував. Він повернувся до рідного Івано-Франківська, де влаштувався звичайним продавцем.
А Оксана —
