— Ти тепер непотрібний вантаж! — наречений покинув її в інвалідному візку, але за рік приповз до неї на колінах.
— Оксано, ти ж розумієш… Я не можу жити з інвалідом.
Ці слова Тарас вимовив тихо, майже пошепки, дивлячись не на неї, а на огидне крісло, що стояло біля ліжка. Він дивився на нього, ніби на привида, який забрав їхнє щастя.
Оксана мовчала. Білі стіни палати розпливалися від сліз. Вуха ще дзвеніли від гулу аварії, але цей шум був ніщо поруч із мертвою тишею, що впала між ними.
Ще місяць тому вони вибирали весільні каблучки. Сміючись, сперечалися, якими будуть штори у дитячій. Тарас носив її на руках у їхній орендованій хрущовці й клявся, що так буде завжди.
А потім — різкий гальмівний скрегіт. Чужий автомобіль, що вилетів назустріч. Удар. Темрява, запах бензину, крики…
І тепер — вирок. Не від лікарів, а від людини, чиї очі стали холоднішими за січень.
— Тарасю, але ж… ми кохали одне одного… — прошепотіла вона. Голос був слабкий, як і сама вона. Всередині — жах, що стискав горло. Вона шукала в його погляді хоча б іскру того, що колись було між ними.
— Кохали, — різко відповів він. — Я кохав здорову дівчину. Ту, з якою можна йти в Карпати, а не ту, яку треба возити по лікарнях.
Тарасе, у мене плани. Кар’єра. Подорожі. А ти… ти більше не вписуєшся в них. Вибач, але краще правда, ніж обман.
У його очах не було жалю. Лише роздратування й огида. Огида до власного «зіпсованого» життя.
Вона ще намагалася вчепитися за нього, як за останню соломинку.
— Я одужаю! Лікарі кажуть, шанси є! Мені потрібна лише твоя підтримка… будь ласка…
Його терпіння тріснуло.
— Яке ще одужання?! — він закричав. — Ти чула, що сказали лікарі?! Шансів немає! Скільки грошей витратили — нічого не змінилося! Я втомився чекати на диво, якого не буде!
Вона мовчала, знищена. Сльози текли беззвучно, але вона зібралася:
— Мені не потрібне диво… Мені потрібен ти.
Це остаточно вивело його з себе.
— Підтримка? — він криво посміхнувся. — Щоб я все життя годував тебе з ложки? Ти тепер просто… тягар. Непотрібний.
«Непотрібний тягар».
Ці слова вдарили сильніше, ніж удар автомобіля. Вона відчувала, як серце розривається.
Він поклав на тумбочку ключі від квартири. Дзеньк! Звук кінця.
— Я виїхав. Речі забрав. Не шукай мене.
Його кроки затихли в коридорі. Оксана дивилася на двері, за якими він зник, і відчувала, як світ руйнується.
Перші тижні вона тонула у відчаї. Не хотіла бачити ні білі стіни, ні співчутливі погляди медсестер, ні матір, яка плакала в коридорі. Навіть інвалідне крісло, що стало її в’язницею, викликало огиду.
Але одного дня, коли санітарка залишила журнал, вона побачила фото — Тарас. Він сміявся на вечірці поруч із донькою бізнесмена. Щасливий. Вільний.
Щось спалахнуло всередині.
«Я — не тягар».
Вона продала заручальне кільце з діамантом — те, що він навіть не взяв. На ці гроші купила потужний комп’ютер.
До аварії Оксана була талановитою аналітикинею. Тепер у неї було лише дві речі: час і лють, що горіла всередині.
Вона працювала по вісімнадцять годин. Їла, коли мати силоміць приносила їжу. Світ звівся до екрану, коду та фінансових графиків.
І вона створила те, що нікому не вдавалося — програму, яка передбачала ринкові ризики з неймовірною точністю.
Щоб приховати своє інвалідне крісло, вона придумала псевдонім.
Так народилася «Пані Зоря» — тагадка геніальна аналітикиня, яка спілкувалася лише через екран, сидячи у темному кріслі.
Минув рік.
Тарас втратив усе. Його фірма ледь трималася. Колишній колега з глумом кинув у барі:
— Чув про Пані Зорю? Вона рятує бізнеси. Але тобі до неї не дістатися.
Тарас шукав її тиждень. І от — запрошення у найкращий бізнес-центр Києва.
Він увійшов у розкішний офіс. За столом — жінка спиною.
— Пані Зоро… Я Тарас Коваль… Ви моя остання надія…
Він благав, обіцяв, брехав.
Крісло повернулося.
Перед ним — Оксана.
— Т-ти?! — він застиг.
Вона дивилася на нього, як на клопота.
— Допомогти? — голос був холодним. — Навіщо вкладати в те, що не принесе прибутку?
Вона натиснула кнопку. З’явилися охоронці.
— Проводьте пана Коваля. Його час вийшов.
Коли його вели, вона додала:
— У моїй компанії він — непотрібний вантаж.
Через місяць фірма Тараса збанкрутувала. Він повернувся до рідного Житомира, де працював у невеликій фірмі.
Оксана ж стала однією з найвпливовіших жінок у країні. Частину статків вклала в ре
