30 березня 2025 року.
Сьогодні знову розмірковував над тим, як ми з Вірою опинились у цьому коловороті скарг і розчарувань. Вона часто каже, що я сам обрав її, і тому я винен у всіх наших бідах. Хоча я пам’ятаю, як ще до весілля вона була такою турботливою: щоранку готувала сніданок, коли я підводив її до аптеки під час хвороби, і навіть у дощ і сніг бігав за ліками. Тепер, здається, вона вже не помічає, коли я залишаю шкарпетки на підлозі, чи коли не мию за собою посуд.
— Хватить вже скаржитись! — каже моя мама Ганна, коли я розповідаю про нові проблеми. — Ти ж сама вибирала, тому ти і відповідальна.
Її слова раптом розчулили мене, бо я зрозумів, що давно повторюю те, що колись сказала мені моя мати. Я зрозумів, що саме я – причина багатьох наших конфліктів. Після цього я вирішив змінитися, хоча знати, як це робити, виявилося складніше, ніж я уявляв.
Віра вийшла заміж за мене, коли ми знали один одного всього кілька місяців. Я, Михайло, був той, хто дарував їй троянди, підбирав їх на городі біля парку Шевченка, і вона, як справжня романтичка, швидко закохалась. Але після весілля я виявився не таким уважним, яким вона мене уявляла. Перший місяць спільного життя приніс нам багато дрібних непорозумінь: я залишав одяг по всьому дому, не мив посуд, розкидавав крихти та упаковки навколо столу. Віра терпляче прибирала за мною, сподіваючись, що я помітю її натяки, та й не помітив. Навпаки, я ще більше розкидав чайові пакетики, залишав кришки від зубної пасти відкритими, і навіть випадково розлив воду на дзеркало у ванній.
Нарешті я зрозумів, що моє «небажання» прибирати – це не просто лінь, а спосіб протесту проти того, що я відчуваю себе безсильним у нашому спільному житті. Я почав скаржитись мамі, сподіваючись, що вона мене підтримає. Вона лише кивала головою, а потім, через півроку, сказала:
— Михайле, досить вже! Ти ж сам вибрав цю жінку. Якщо не вдається жити разом, розлучайся. Сучасний світ не вимагає жодних традиційних кандорів.
Ці слова розбили мене. Я відчув, що втрачаю підтримку, і вирішив звернутись до сестри Олени. Вона, як і мати, лише підкинула:
— Відпусти його! Ти ж вчилася в університеті, маєш хорошу роботу, а він лише розкидає речі по всій квартирі!
Тоді я зрозумів, що і близькі, і друзі не готові допомогти, бо я сам створив цю ситуацію. Я почав шукати вихід у розмовах з подругами, які підказували мені розлучитися. Я же, замість того щоб говорити з Вірою, сидів у власному «незручному» кутку і скаржився.
Згодом у нас народилася донька Катерина. Вона була немов маленький дзеркальний кристал, який слухав усе, що відбувалося навколо, і нічого не критикував. Після кількох років, коли діти підросли і розв’язалися по світу, я і Віра повернулися до того, з чого почали: наші щоденні сварки про безлад. Тоді я нарешті прийняв рішення розлучитися. Ми поділили квартиру, і я залишився в Києві, а Віра переїхала до Львова.
— Тепер можеш розкидати шкарпетки, скільки хочеш, — сказала вона, збираючи речі.
— А я ж і не розумів, чому ти так скаржишся, — відповів я, розуміючи, що втратив шанс на спокій.
Той розмова залишила в мені гіркоту, адже я зрозумів, що давно не говорив з Вірою відкрито. Я зрозумів, що мова про «вина» лише розмножує біль.
Тепер, коли моя старша донька, Олена, одружилася, я спостерігаю, як вона стикається з тими ж проблемами, що і я колись. Вона скаржиться, що її чоловік, Андрій, не вміє готувати навіть простий омлет, залишає тарілки на підлозі і не приділяє їй уваги. Я згадав власні помилки і сказав їй:
— Ти сама обрала свого чоловіка, і ти бачила, яким він був. Не варто лише скаржит
