Ти пішов — і тоді почалося моє життя
Олена вийшла заміж рано — за кохання. Їй було двадцять три, йому — тридцять. Борис здавався їй дорослим, надійним, спокійним. Він казав правильні слова, водив до театру, частував вином і запевняв, що мріє про сім’ю та дітей.
Спершу все було непогано. Вони зняли квартиру, вона звільнилася з нелюбої роботи й почала господавничати. Борис не заперечував. Він заробляв, вона готувала. Ніби все, як треба. Але йшли місяці, а Олена не вагітніла. Потім роки. Спочатку — тривога. Потім — страх. Потім — звинувачення.
— Мабуть, у молодості щось не так робала, — кинула якось свекруха. — У мого сина зі здоров’ям усе гаразд, це ти не жінка.
Олена мовчала. Плакала вночі, шукала провину в дзеркалі, ходила по лікарях, здавала аналізи, робила уколы, пила таблетки. Борис лише махав рукою.
— Не хочу я по цих кабінетах тусуватися. У нас усе нормально. Просто ти недостатково стараєшся.
Коли на п’ятий рік шлюбу вона запропонувала ЕКЗ, він вибухнув:
— Я що, у пробірці дитину повинен заводити? Калік плодити?
Після тої сварки він пішов. Просто пішов. Сказав: «Жінка без дитини — не сім’я» — і пішов до молодшої. Через півроку Олена дізналась, що нова пасія вагітна. Тоді вона лежала у лікарні — їй зробили операцію. Останній шанс, останні надії.
Після операції вона мовчала. Навіть коли мати дзвонила — не брала трубку. Здавалося, жити більше немає чого. Все, що було в ній, ніби померло.
Але мати приїхала, не дочекавшись відповіді. Сіла поруч і сказала:
— Ти не бракований товар. Ти людина. І ти будеш щасливою. По-іншому, але будеш.
Олена переїхала до іншого міста. Почала з нуля. Зняла маленьку квартирку, влаштувалася на роботу, завела кота. І вчилася жити без страху. Без очікувань. Без болю. Просто — жити.
І тоді з’явився Віктор. Високий, незграбний, з добрими очима. Він не робив гучних заяв. Просто одного разу залишився після кави, потім — після обіду, потім — назавжди.
Коли вона сказала:
— Я не можу мати дітей…
Він здвигнув плечима:
— Значить, у нас буде дім без дітей. Або з дітьми інших людей. Або з ким завгодно — аби ти була поруч.
Через рік вони розписалися. Взяли іпотеку, завели собаку, а потім… трапилося диво. Лікарі й самі не зрозуміли як. Але вона завагітніла. На восьмому місяці Віктор плакав, тримаючи її руку на УЗД. Донька. У них буде донька.
Коли Олена випадково зустріла Бориса в супермаркеті, він був сивим, сутулим, з пивним животом. Запитав:
— А ти… щаслива?
Вона посміхнулася:
— Дуже.
Він стояв, не знаючи, що сказати. А Олена повернулася й пішла. Бо нарешті зрозуміла: все, що сталося, було потрібно. Аби вона побачила справжню себе. Аби народилася донька. І щоб почалося її справжнє життя. Час покаже, що справжнє щастя часто приходить після найважчих випробувань.
