Ти ніколи не була мені подругою, сказала сусідка й розірвала лист навпіл.
Марія Іванівна стояла на порозі своєї квартири і дивилася, як білі шматочки падають на підлогу підїзду. Серце билося так, ніби вона пробігла марафон, хоча піднялася лише на третій поверх.
Оленко, постривай, спробувала вона зупинити сусідку. Давай спокійно поговоримо.
Про що тут говорити? Олена Петрівна повернулася до неї спиною і почала відкривати двері. Все вже сказано. У тому листі твоєму усе було написано.
Марія Іванівна нахилилася й почала збирати розірвані шматки. Її тремтячі пальці намагалися скласти папірці докупи, але букви розпливалися від сліз.
Олечко, рідненька, послухай мене хоч трохи, благала вона.
Я тобі не рідненька, різко відповіла сусідка, не обертаючись. І не Олечка. Олена Петрівна для тебе.
Двері захлопнулися з таким гуркотом, що на сходах дзеленькнули шибки. Марія Іванівна залишилася сама з жменею розірваного паперу.
Вона повільно підвелася з колін і притулилася до стіни. У голові все перемішалося образа, сором, безпорадність. Як так вийшло? Ще вранці вони пили чай і обговорювали нову сусідку знизу, яка вночі музику грає. А тепер…
Марія Іванівна зайшла в хату й сіла за кухонний стіл. Перед нею лежала копія того листа, який Олена щойно розірвала. Листа, що вона писала три дні тому, коли їй було страшно й самотньо.
Того вечора в неї заболіло серце. Не дуже сильно, але достатньо, щоб перелякатися. Вона лежала на підлозі, хапалася за груди й думала все, кінець. А поряд нікого. Син у Німеччині, донька в іншому місті, чоловік давно помер. Одна, як перст.
Коли полегшало, вона доповзла до компютера й почала писати. Виливала на папір весь свій страх, тугу, розпач. Про те, як боїться померти сама, як важко жити без близьких.
І наприкінці написала те, про що тепер шкодувала найбільше: *»Тобі, Оленко, легше. У тебе діти поряд, онуки приїжджають. А я що? Доживаю віку в порожній хаті, як старий непотріб. Заздрю тобі, якщо чесно. Дуже заздрю.»*
Вранці, коли свідомість прояснилася, вона хотіла викинути листа. Але подзвонила донька, розповіла про проблеми на роботі, про чоловіка, який знову запив. Розмова вийшла тяжка, донька розплакалася й кинула трубку. А Марія Іванівна так розлютилася, що взяла і відправила той лист. Олені. Єдиній подрузі й сусідці.
Тепер вона сиділа й думала, яка ж вона стара дурна.
За стіною чулися звуки Олена щось переставляла, брязкала посудою. Зазвичай у цей час вони разом пили чай. Марія заварювала міцний, Олена приносила печиво або цукерки. Сиділи, базікали про всяке.
Вона підійшла до стіни, притулила вухо. Чула, як сусідка ходить по кухні, відкриває кран, ставить чайник. Звичні звуки, які колись заспокоювали, а тепер боліли.
Марія Іванівна ще раз перечитала листа. Так, написала дурниці. Так, образила людину. Але невже через це можна зруйнувати дружбу, яка тривала пятнадцять років?
Вони познайомилися, коли Марія тільки переїхала в цю квартиру. Чоловік тоді ще був живий, але вже хворів. Олена допомагала приносила ліки з аптеки, сиділа з Миколою, коли треба було їхати до лікарні.
Після похорону саме Олена не дала їй зійти з розуму від горя. Приходила щодня, годувала, розмовляла, відволікала. Разом ходили в магазин, до лікарні, на кладовище.
Коли в Олени захворіла мати, Марія теж допомагала. Чергувала в лікарні, готувала, сиділа з онуками, поки Олена метушилася між роботою й хворою.
Скільки всього пережили разом! Радощі, біду, хвороби, свята. І все через один дурний лист пішло прахом.
Марія набрала номер доньки.
Алло, мамо? відгукнулася Наталка. Що трапилося? Ти ж знаєш, я на роботі.
Наталю, я посварилася з Оленою Петрівною. Дуже посварилася.
Ну й що? Помиритеся. Ви ж дорослі люди.
Вона не хоче зі мною розмовляти. Каже, що я їй ніколи подругою не була.
Мам, серйозно, мені зараз не до цього. У мене нарада через десять хвилин. Поговоримо ввечері, добре?
Гудки. Донька кинула трубку. Марія Іванівна теж поклала слухавку й заплакала. Не через доньку та й справді була зайнята. А через те, що нікому розповісти, як важко на душі.
Раніше пішла б до Олени. Розказала б їй усе, та б вислухала, пожаліла, може, пораду дала. А тепер куди йти?
Ввечері в підїзді почулися голоси. Олена прийшла з роботи, а з нею хтось ще. Незнайомий жіночий голос.
Заходьте, Ганно Миколаївно, не соромтеся, говорила Олена. Зараз чаю поставлю.
А сусідки не обурюватимуться? спитала незнайомка.
Які там сусідки, усміхнулася Олена, але сміх вийшов злий. Тут одні бабуськи сварливі живуть. Ось над нами одна така постійно на все скаржиться. То
