Ти ніколи не була мені подругою, сказала сусідка й розірвала лист навпіл.
Марія Степанівна стояла на порозі своєї квартири й дивилась, як білі шматочки падають на підлогу підїзду. Серце билося так, ніби вона пробігла кілометр, хоча піднялася лише на третій поверх.
Оленко, почекай, пробувала вона спинити сусідку. Давай поговоримо спокійно.
Про що тут говорити? Олена Іванівна повернулася до неї спиною й почала відчиняти двері. Все вже сказано. У тому листі все було написано.
Марія Степанівна нахилилась і почала збирати шматки. Її тремтячі пальці намагалися скласти уривки разом, але букви розпливалися перед очима від сліз.
Олю, рідна, послухай мене хоч трохи, благала вона.
Я тобі не рідна, різко відповіла сусідка, не обертаючись. І не Оля. Олена Іванівна для вас.
Двері зачинилися з таким гуркотом, що на сходах дзеленькнули шибки. Марія Степанівна залишилася сама з жменею розірваного паперу в руках.
Вона повільно підвелася з колін і притулилася до стіни. У голові все перемішалося образа, сором, безпорадність. Як так вийшло? Ще вранці вони пили чай на її кухні й обговорювали нову сусідку знизу, яка вночі музику вмикає. А тепер…
Марія Степанівна зайшла в квартиру й сіла за стіл. Перед
