— Ти не заслужила моїх сліз, — холодно сказала Зінаїда Іванівна, закріплюючи волосся шпилькою з янтарем. — Я тебе на руках виростила, доброго чоловіка знайшла, з дитиною допомагаю — а ти що?
Марина беззвучно мила посуд. Руки рухалися автоматично, а в грудях стискалася в’язка. Вона знала, що зараз послідує лекція про її «неправильність».
— І про твою роботу я мовчу. Хто з гуманітарного факультету стає бухгалтером? Позор. Ти могла б викладачкою стати, як Оксана, донька моєї подруги. А ти…
Марина мовчала. Вона давно навчилася захищатися тишею. Коли намагалася сперечатися, її слова перетворювалися на бурю. Мати вміла вдаряти словами.
Сім’я жила в старенькому «трешці» на околиці Києва: Марина, її чоловік Віталій, шестирічна донька Олеся та мати — Зінаїда Іванівна. Після смерті батька Марина настоювала, щоб мама переїхала до них. Спочатку здавалося, що це добра ідея: бабуся поруч, з Олею гратись, а Марина — спокійно працювати.
Але вже через кілька днів Зінаїда Іванівна зайняла весь простір. Вона розпоряджалась у будинку, коментувала кожен крок, навіть чай, який Марина варила, вважала «неправильним».
Віталій терпіти намагався. Часом жартував, часом зникав на довгі години в гараж. Він був простим, добрим, трохи втомленим чоловіком без пафосу, але з теплом у серці. Марина його кохала, проте з кожним роком це тепло віддалялось, ніби між ними стояло холодне щось. Це «щось» сиділо на кухні в халаті з квітами і диктувало, як треба жити.
Все змінилося після дзвінка від районного терапевта. У мами стали сильні головні болі, втрачалась орієнтація, підвищувалась нудота. Діагноз підтвердив найгірший страх — гліобластома, неоперабельна. Лікарі говорили про «кілька місяців», у кращому випадку — рік.
Марина не заплакала. Вона просто застигла, а потім, як автомат, ввімкнулась: збір аналізів, поїздки по клініках, консультації. Вона переклала робочі зустрічі, просила начальника дозволити працювати віддалено. Той погодився. Віталій — теж. Навіть Олеся, начебто, відчула, що мама тепер робить усе одна.
Зінаїда Іванівна, здавалося, не змінилась. То скаржилась на медсестру, то хаміла лікарю, то критувала, що борщ «не такий». Лише інколи, коли думала, що її не чують, вона важко зітхала в подушку вночі.
Одного дня Марина прибиралась у коморі, шукаючи старий плед. Серед коробок знайшла підв’язку для взуття, в якій лежали листи. Більшість адресовані їй, писані чужими руками.
Перший лист починався так:
«Маринко, я тебе чекаю. Я подзвоню ще раз, не можу повірити, що ти просто зникла. Твоя Віка».
Віка — подруга з університету, найкраща. Разом вони мріяли поїхати до Італії, відкрити книжкову крамницю, писати розповіді. Вони не сварилися, просто раптом перестали спілкуватись. Марина була впевнена, що Віка просто зникла.
Наступні листи були від Віки, ще один — від роботодавця: запрошення на стажування у Львові. Марина помітила конверт, такий же, який колись прийшов їй порожнім, і подумала, що це помилка.
І ще один лист — від Віталія, написаний до весілля. Він мріяв з нею переїхати до Одеси, відкрити маленький крам: «Жити біля моря». Марина не отримала цього листа, і подумала, що Віталій передумав.
Вона сіла на підлогу, тримаючи листи в руках. Світ трохи нахилився.
Це не були помилки. Це був саботаж.
Мати перехоплювала листи, ховала їх, можливо, підробляла відповіді. У голові лунали фрази:
«Твоя Віка — пустощі, кинує тебе при першій можливості»
«Віталій? Він тебе зчепить! Куди без мене?»
«Яка стажування? Це афера. Хочеш у Львові мити посуд?»
І вона вірила.
Марина провела вечір, сидячи з листами. Потім вийшла на кухню, сіла навпроти матері. Настав момент, коли правду вже не сховати.
— Я знайшла листи. Від Віки. Від Віталія. З Львова.
Зінаїда Іванівна не підвелася. Лише віддихнула:
— І що?
— Ти їх ховала?
— Звичайно. Я бачила, що ти не зможеш розібратись, що до чого. Віка — хижа, Віталій — пустий, а у Львові
