«Ти нам не родич» сказала свекруха й повернула мясо назад у каструлю.
Олена завмерла біля плити, тримаючи в руках тарілку. На ній ще залишився соус від гуляшу, який Раїса Петрівна щойно готувала. Шматочки мяса зникали в каструлі один за одним, ніби вона перераховувала їх.
«Вибачте?» перепитала Олена, не вірячи своїм вухам.
«А що тут незрозумілого?» Раїса Петрівна витерла руки об фартух і повернулася до невістки. «Ми тебе в родину не приймали. Ти сама до нас причепилася.»
У кухні стало так тихо, що чути було, як на плиті булькоче борщ. Олена поставила тарілку на стіл і відкинула пасмо волосся з чола. Руки тремтіли.
«Раїсо Петрівно, я не розумію. Ми ж з Вітком пять років одружені. У нас донька…»
«І що з того?» перебила свекруха. «Оленка наша кровинка, це так. А ти так і залишишся чужою.»
Двері у кухню відчинилися, і увійшов Віктор. Волосся розкуйовджене, сорочка розстібнута видно, дрімав на дивані після роботи.
«Що тут коїться?» спитав він, оглядаючи дружину й матір. «Чого кричите?»
«Ми не кричимо,» спокійно відповіла Раїса Петрівна. «Просто розмовляємо. Пояснюю твоїй дружині, як поводитися в нашому домі.»
Віктор насупився й подивився на Олену. Вона стояла бліда, стиснувши губи.
«Мамо, що ти сказала?»
«Правду сказала. Що мясо не для всіх. Родина велика, а шматочків мало.»
Олена відчула, як у горлі завязався ком. Ось і все. Пять років вона думала, що стала частиною цієї родини. Пять років намагалася догодити свекрусі, терпіла її уколы й примхи, сподівалася, що з часом відносини налагодяться.
«Віть, я додому поїду,» тихо сказала вона чоловікові. «До мами.»
«Який ще додому?» обурилася Раїса Петрівна. «Твій дім тут тепер. Чи ти думаєш, що можеш приходити й йти, коли захочеш?»
«Мамо, годі,» Віктор зробив крок до Олени. «Що трапилося?»
Олена мовчала. Як пояснити чоловікові, що його мати щойно дала їй зрозуміти вона тут ніхто? Що навіть тарілка гуляшу для неї забагато?
«Я погодую Оленку й покладу спати,» сказала вона замість відповіді. «А потім заберу її до мами на вихідні.»
«Це ще навіщо?» зворушилася свекруха. «Бабуся поруч, нащо дитину кудись возити?»
«Бабуся вважає, що його мати не родич,» тихо відповіла Олена. «Може, й онучці знайдеться місце десь краще.»
Вона розвернулася й пішла з кухні. Віктор схопив її за руку.
«Оленко, стій. Поясни нормально, що сталося.»
Олена обернулася. Чоловік дивився на неї з нерозумінням, а свекруха стояла біля плити, вдаючи, що помішує борщ.
«Спитай у мами,» сказала Олена. «Вона тобі краще розповість.»
У дитячій трирічна Оленка гралася з ляльками. Побачивши маму, дівчинка радісно підбігла до неї.
«Мамо! Дивись, я Наталку годую!»
«Молодець, доню,» Олена присіла навпочіпки й обняла дитину. «А ти їсти хочеш?»
«Хочу! Бабуся казала, що сьогодні гуляш буде.»
«Буде, сонечко. Тільки ми з тобою поїдемо їсти до бабусі Галі.»
«До маминої мами?» зраділа Оленка. «Ура! А тато поїде?»
«Ні, тато залишиться вдома.»
Олена почала збирати дитячі речі в сумку. Сукні, колготки, іграшки усе, що знадобиться на кілька днів. Поки вона складала одяг, у кімнату заглянув Віктор.
«Оленко, ну що за дитячі витівки? Через якусь дурницю їхати.»
«Дитячі витівки?» Олена випрямилася й подивилася на чоловіка. «Твоя мати сказала мені, що я не родич. Відібрала в мене їжу. Це дурниця?»
«Та мало що мати сказала! Ти ж знаєш, вона запальна. Завтра забуде.»
«А я не забуду, Віть. Не вперше таке.»
«Та годі тобі! Мати просто втомилася. На роботі проблеми, ось і сорвалася.»
Олена засміялася, але сміх вийшов гіркий.
«Втомилася вона. Пять років втомлюється. І все на мені зриває.»
«Ну то не звертай уваги!»
«Не звертати уваги на те, що мене у власному домі чужиною називають? Віть, ти сам-то чуєш, що говориш?»
Віктор пройшовся кімнатою, потираючи потилицю. Знайомий жест так він робив завжди, коли не знав, що сказати.
«Оленко, ну куди ти подінешся? Ми родина. У нас дитина.»
«Саме тому я й їду. Не хочу, щоб Оленка чула, як її маму принижують.»
«Хто тебе принижує? Мати висловила свою думку.»
«Свою думку?» Олена перестала складати речі й уперлася поглядом у чоловіка. «Віть, вона відібрала в мене їжу! Сказала, що я чужа! Це думка?»
«Ну… може, різко сказала. Але ти ж розумієш, мати все життя сама тягнула нашу родину. Батько рано помер, вона нас з братом підняла. Звикла все контролювати.»
