Іди, коли хочеш, мені з мамою легше вимовив чоловік на третій рік шлюбу.
Віталій сидів перед телевізором, навіть не піднявши голови. Оленка завмерла, тримаючи ковш над казанком. Борщ кипів, пара піднімалася до стелі, а вона стояла ніби вкопана. Спочатку здалося може, почулася. Але тиша на кухні була такою густою, що кожне його слово лунало в голові, як у порожній кімнаті.
Що ти сказав? Поволі поставила ковш і обернулась.
Ти ж чула. Не прикидайся. До тебе ми з мамою чудово жили і зараз упораємося. Він переключив канал, ніби обговорював прогноз.
Оленка опустилася на табурет. Три роки тому вона заїхала сюди як молода дружина, сповнена надій. Свекруха зустріла її холодно, але вона думала час усе влаштує. Хотіла родини, дітей, недільних пирогів. Хотіла бути потрібною.
Віть, що трапилося? Чому тобі таке в голову прийшло? Голос дрижав.
«Чому, чому». Він передражнив її. Тому що ти тут зайва. Мама з самого початку мала рацію. Навіщо мені дружина, яка тільки проблеми створює?
Лідія Петрівна зявилася в дверях, ніби чекала свого виходу. На обличчі ледь помітна усмішка.
Віточку, не хвилюйся так, поклала руку на плече синові. А ти, Оленко, може, й справді краще поживеш у батьків. В тиші подумаєш.
Оленка подивилася на свекруху, потім на чоловіка. Віталій кивнув, погоджуючись, і щось всередині неї тріснуло. Не гучно, а тихо, як луснула бульбашка.
Що ж я такого зробила? запитала вона спокійно.
Що? Лідія Петрівна прижмурилася. На себе подивися! Дім запустила, готовити не вмієш, порядку нема. А головне між нас увійшла. Раніше син до мене з кожною проблемою йшов, а тепер мовчить.
Мама права, підтвердив Віталій. До тебе мені добре було. Тихо, спокійно. А ти постійно щось вимагаєш, незадоволена ходиш.
Оленка згадала вчорашній вечір. Попросила прибити карниз він відмахнувся. А коли мати попросила поличку одразу схопився.
Я вимагаю? перепитала вона. Віть, три тижні вже кран на кухні тече. Ти й досі не подивився.
Кран, кран… Завжди у тебе якісь дрібниці! роздратовано махнув рукою. Мама ніколи з таким не чіплялася.
Тому що я сама все робила, встряла Лідія Петрівна. А ця звикла, що за неї хтось усе вирішує.
Оленка встала, почала прибирати зі столу. Рухи автоматичні, думки розгублені. Коли вона зустріла Віталія, він здавався самостійним: майстер на заводі, власне авто, квартира. Правда, з мамою жили, але її це не бентежило.
Знала б що, сказала вона, ставлячи тарілки у мийку. Я й справді піду. Може, тобі справді легше буде.
Ось і правильно, задоволен
