— Двадцять п’ять років тільки вареники ліпила! — А моя відповідь на срібному весіллі змусила чоловіка подавитися олівцем.
Сьогодні розповім вам історію, від якої в мене досі горить обличчя — то від сорому, то від дивного задоволення. Про те, як чверть століття спільного життя стиснулися в одне речення. І в одну мою фразу.
Може, і вам варто задуматися — аби не наступати на ті самі граблі.
**Срібний вечір із присмаком ілюзій**
Уявіть: двадцять п’ята річниця. Срібна! Для мене це не просто дата. Це орден за довголітню службу в коханні, терпінні та безсонних ночах.
Тиждень готувалася, мов дівчина перед першим поцілунком. Витерла до блиску бабусиний посуд, який дістають лише на Великдень. Спекла його улюблений торт «Київський», на який пішло пів кілограма масла. Готую його раз на рік — але ж такий привід!
Купила нову вишиванку — блакитну, як небо після дощу. Покрутилася перед дзеркалом, усміхнулася. Хотілося, щоб цей вечір був чарівним, щоб згадали молодість, посміялися, помріяли.
Накрила стіл у світлиці. Дві тарілки, свічки у старовинних свічниках, пляшка доброго кримського. Чекаю свого Тараса з роботи. А в серці — тремтіння, ніби мені знову вісімнадцять, і я чекаю на перше побачення. Наївно, правда?
**Життя, зведене до однієї фрази**
Він увійшов, як завжди, з виглядом змученого ведмедя. Поцілував у щоку на автоматі, навіть не подивившись, кинув сумку на стілець і впав у крісло.
— Ого, бенкет? Що святкуємо? — запитав, набираючи салату.
Дівчата, у мене аж виделка з рук випала. Дивлюсь на нього — ні слова. Він побачив мій вираз і раптом згадав:
— А, точно… Річниця. Двадцять п’ять? Ну нічого собі. — І тут же взяв телефон.
Поки я з тремтінням у руках розкладала салат, він сміявся в екран, переписуючись з кимось.
Вся магія, яку я так старанно плекала, розтанула, як сніг на сонці. Як тут не обуритися?
Але я стрималася, не хотіла псувати вечір. Принесла торт зі свічками, пригасила світло. Подарувала йому альбом, який збирала ночами.
Там наші найкращі миті: ми на Карпатах, він тримає на руках нашу маленьку Оленку, ми в саду, обліплені вишневим варенням… Кожне фото — шматочок нашої душі.
Він проглянув альбом за хвилину. «А, ну так… Кумедно», — кинув і відсунув.
А потім підвів на мене очі й радісно оголосив:
— Слухай, хлопці запрошують у суботу на шашлики. На озеро. Там щука клює, уявляєш?
І тут я не витримала. Холодним, чужим голосом запитала:
— Тарасе, у нас сьогодні двадцять п’ять років разом. Тобі справді байдуже?
Він подивився на мене з щирим здивуванням, ніби я щось дивне сказала. І вимовив ту саму фразу, яка перекреслила все.
— Ганно, ну годі нюні розводити! Що ти вигадала? Ну дата. І що?
— А що ти, власне, двадцять п’ять років робила, крім як вдома сиділа та вареники ліпила? Я ж працював, гроші носив. А ти жила собі спокійно. — усміхнувся він, ніби жартував.
**Відповідь з бабусиної скриньки**
У той момент у мене в очах потемніло. Ніби хтось вилив на мене відро болота.
Усі ті ночі з гарячкою у дітей, його випрасувані сорочки, його матір, яку я годувала… Все це було «нічим». Просто «сиділа вдома». Ну як так можна?
А потім у мені щось клацнуло. Холодний, ясний спокій. Я подивилася на його сите, байдуже обличчя і зрозуміла — досить.
Мовчки підвелася. Без сліз, без криків. Підійшла до бабусиної скрині, де лежали нитки, голки, старовинні речі. Витягла з глибини маленьку металеву коробочку.
Тарас дивився на мене з іронією, гадаючи, що я знову влаштовую сцену.
Я відкрила коробочку. Всередині лежала ощадна книжка ще з радянських часів.
Поклала її перед ним — прямо на недоїдений торт.
— Ось, подивись, чим я займалася ці роки, — сказала тихо, але так, що аж свічки здригнулися.
**Квиток до Греції та неглажені штани**
Його обличчя було варте того, щоб його сфотографувати. Він дивився на книжку, ніби побачив привида.
Відкрив її, пробіг очима цифри… і завмер.
Там, подруги, за роки зібралася сума, за яку можна купити непоганий будиночок у селі.
— Це… як?.. — прошепотів він.
— Це моє «нічого». Пам’ятаєш, як сміявся, що я ночами вишиваю? А ті гроші, що ти давав «на каву»? Ось вони. Кожна копійка.
Він мовчав. Вперше за багато років справді подивився на мене. Не на ту, що «варить борщі», а на людину.
Я допила вино. Підвелася. Забрала книжку. Подивилася йому в очі:
— Завтра купую квиток. До Греції.
— Хотіла для нас обох. Але, мабуть, полечу сама. А ти йди на свої шашлики. До речі, штани тобі хтось гладити не бу
