— Ти 25 років тільки борщі варила! — Але моя відповідь на срібному весіллі змусила чоловіка подавитися вінегретом.
Сьогодні розповім вам історію, від якої в мене досі горить обличчя — чи то від сорому, чи то від гордості. Історію про те, як двадцять п’ять років спільного життя звелися до однієї фрази. І до однієї моєї відповіді.
Може, і вам варто задуматися — щоб не наступати на чужі граблі.
### Срібний вечір із присмаком розпачу
Уявіть: двадцять п’ята річниця весілля. Срібна! Для мене це не просто дата, а орден за вислугу років у коханні, терпінні та клопотах.
Тиждень я готувалася, мов дівчина перед першим побаченням. Витерла до блиску бабусиний кришталь, який діставали лише на великі свята. Спекла його улюблений «Наполеон» — на нього пішло пів дня та кілограм вершкового масла. Таке роблю раз на рік, але сьогодні — особливий день!
Ще купила нову сукню — блакитну, як весняне небо. Покрутилася перед дзеркалом і подумала: «Ще й непогано!»
Хотілося, щоб цей вечір був чарівним. Щоб посиділи, згадали молодість, помріяли про онуків. Ви ж мене розумієте.
Накрила стіл: дві тарілки, свічки у старовинних підсвічниках, пляшка доброго вина. Чекаю свого Тараса з роботи. А в душі — як у двадцять років, коли бігла на перше побачення. Наївно, так?
### Життя, зведене до однієї фрази
Він прийшов втомлений, як завжди. Поцілував у щоку на автоматі, навіть не глянувши, кинув портфель на стілець і сів до столу.
— Ого, бенкет! З якого приводу? — питає, набираючи ложку салату.
Дівчата, у мене руки затремтіли. Дивлюся на нього — і не можу вимовити слова. Він побачив мій вираз обличчя і раптом згадав:
— А, точно… Річниця. Двадцять п’ять, так? Солідно. — І тут же дістає телефон.
Поки я з тремтінням у руках розкладала салат, він сміявся, переписуючись з кимось.
Уся магія вечора, яку я так старанно створювала, розвіялася, як дим.
Я зібралася, щоб не псувати вечір. Поставила торт зі свічками, приглушила світло, подарувала йому фотоальбом — з нашими найкращими моментами: море, перші кроки доньки, будівництво дачі…
Він перегорнув його за хвилину.
— Кумедно, — відсунув альбом і раптом оживився: — Слухай, хлопці кличуть на рибалку в суботу! Там короп пішов!
Тут я не витримала.
— Тарасе, сьогодні двадцять п’ять років нашого шлюбу. Тобі справді байдуже?
Він подивився на мене, ніби на дитину, що бешкетує, і сказав те, що перекреслило все:
— Марічко, ну годі себе жаліти! Що ти заводиш? Ну дата. І що?
— А що ти, власне, 25 років робила, крім як вдома сиділа та борщі варила? Я ж працював, утримував сім’ю. А ти жила спокійно.
### Відповідь із бабусиної скриньки
У той момент у мене серце завмерло.
Усі ночі з хворими дітьми, випрасувані сорочки, турбота про його матір — все це було «нічим».
Але тут у мені щось клацнуло.
Я підвелася, підійшла до бабусиної комоди, де лежали нитки й голки. Дістала з глибини стару металеву шкатулку.
Тарас дивився з насмішкою, гадаючи, що я знову істеричу.
Але я відкрила шкатулку і поклала перед ним ощадну книжку.
— Ось, подивись, чим я займалася ці роки.
Його обличчя змінилося. Він відкрив книжку — і завмер.
Там була сума, на яку можна купити однокімнатну квартиру в нашому місті.
— Це… звідки?..
— Це ті гроші, що ти називав «дріб’язком». Ті, що я заробляла, шиючи сукні, печучи торти. Кожна копійка — ось вона.
Він мовчав.
Я допила вино і сказала спокійно:
— Завтра на ці гроші купую квиток до Італії.
— Планувала для нас двох. Але, мабуть, полечу сама. А ти йди на рибалку. До речі, сорочки на завтра не прасовані.
Я пішла, зачинивши двері. А він сидів за столом, тримаючи книжку.
Іноді тиша говорить більше, ніж слова.
**Життєвий урок:** Ніколи не знецінюй того, хто поряд. Бо одного дня він може взяти своє — і піти.
