17 травня
Сьогодні в хаті знову піднялася буря. Віктор Семенович, мій тесть, пройшов до столу і гучно вдарив кулаком по його поверхні. Чашки підскочили, лопотіли, наче кришталеві крихти.
— Сергію! Дай тиждень, а то я вже не можу терпіти, — проголосив він, його голос був, як холодний кіт, що розчісує лапи. — Ти ж обіцяв повернути гроші за місяць, а пройшло вже три!
Я підняв голову, намагаючись не зіпнутись під його пекельним поглядом. Три роки я жив під цим тягарем, і тепер мої руки дрожали, хоч я намагався залишатись спокійним.
— Вікторе Семеновичу, я ж казав, що фірма збанкрутувала, нас всіх звільнили. Я ходжу на співбесіди щодня, а пропозиції — за копійки, — сказав я, сподіваючись, що хоча б частина його гніву розтане.
— Мене це не цікавить! — перебив тесть. — Ти обіцяв і не віддав! Я не благодійник!
Марічка, моя дружина, сиділа поруч, тихо притиснула мене рукою під столом. Її дотик був маленьким вогником підтримки, який трохи розтопив лід у моїй душі. Я зібрався і сказав:
— Я поверну все, клянуся. Потрібен лише час. А щодо квартири… куди ми з Марічкою підемо?
— Це вже твої проблеми, — відрізав Віктор, піднімаючись. — Не треба було брати, якщо не міг віддати. Ти мені зять, а гроші — кров. Квартира моя, я її на пенсію купив, а не для бездомних.
Марічка розплакалася. Її очі спалахнули, як блиск кришталевого кришталя.
— Тату! — вигукнула вона. — Сергію не можна так називати! Він працював до ранку, доки фірма не впала!
— Мені байдуже! Якщо не платиш за оренду, то на вулицю! — крикнув він. — Я сам будував будинок, жив у заводському гуртожитку, потім у комунальці. Тепер ви тільки просите грошей!
Він ударив дверима, і фотографія в рамці — наше весільне фото — впала з полиці, скло розбилося, розділивши нас незримою лінією.
Я підняв розбитий кадр і обережно поклав його обличчям вниз.
— Сергію, я поговорю з ним, коли заспокоїться, — прошепотіла Марічка, збираючи уламки.
— Не треба. Я винен, я взяв гроші і не повернув у строк, — сказав я, і в моїй голові лунав голос тестя, немов гучний крик.
Він не міг зрозуміти, що це не моя вина, а банкрутство компанії. Я зітхнув і вийшов з кухні, втомлений від постійних виправдань.
Марічка і я познайомилися на корпоративі: вона працювала бухгалтером у сусідській фірмі, була живою, з жартами, які змушували мене сміятися навіть у найтемніші дні. За шість місяців ми одружилися, і я переїхав у квартиру, яку Віктор купив для доньки на свої заощадження. Тесть — колишній підполковник, суворий до дрібниць, вірив у чітке розмежування боргу, честі та відповідальності. Порушити це — означало для нього смерть.
Початок був мирним: він бачив, що я працюю, не п’ю, намагаюся забезпечити Марічку. Але коли я позичив у нього гроші на розвиток бізнесу, все змінилося.
— Пробач, тату, — сказала Марічка ввечері, притискаючись до мене в ліжку. — Він старої школи, слово для нього — закон. Якщо пообіцяв — вмирай, а потім виконуй.
— Розумію, — відповів я, дивлячись у стелю. — Але він не слухає. Думає, я випив чи програв гроші.
— Він боїться, що я залишу його, — продовжувала вона. — Мати померла рано, і він підняв мене один, весь час боячись, що я знайду «злодія».
— І знайшов, — злегка усміхнувся я.
— Не кажи дурниць, — поцілувала мене Марічка. — Ми щось придумаємо. У мене є заощадження, стабільна зарплата. Можемо орендувати кімнату, якщо треба.
Я обійняв її, але в душі шипіли кішки. Я не хотів, щоб Марічка платила за мене. Це була б остання крапля в його очах, доказ моєї нікчемності. Треба було знайти вихід сам.
Наступного дня, переглядаючи оголошення про роботу, я натрапив на пропозицію від колишнього колеги Андрія Коваля, з яким ми працювали до банкрутства. Він шукав партнера для невеликого підприємства.
— Привіт, старий! — сказав Андрій, міцно потрясши мене в маленькій кав’ярні в центрі Києва. — Пам’ятаєш наш останній проект для типографії?
— Так, — відповів я, очі засяяли. — Що пропонуєш?
— Викупив частину обладнання, маю кілька клієнтів, потрібен спеціаліст, який володіє цією технікою. Ти — найкращий.
— Справді? — запитав я. — Які умови?
— Спочатку відсоток від замовлень, потім, якщо справи підуть, можу запропонувати постійну зарплату.
Пропозиція була далека від ідеальної, без гарантій, без стабільності, але інший вибір я не бачив. Я погодився, не замислюючись.
Вечором, коли повернувся додому, я схопив Марічку і
