23 листопада
Сонце весняне пробивалося крізь шибки кухні, граючи променями на свіжо пофарбованій стіні. Я стояв біля плитки, мішав борщ, поглядаючи на годинник. Потрібно було піднятись рано, бо я обіцяв Оленці приготувати її улюблену страву. Учора ввечері вона була засмучена, і я вирішив підняти її настрій.
— Оленко, ти не бачила мій синій крават? — я виглянув з спальні, ще з наполовину застебнутою сорочкою.
— Поглянь у праву полицю шафи, я вчора її гладила, — відповіла вона, не відводячи погляду від борщу.
Сніданок пройшов у звичній тиші. Я гортав новини в телефоні, час від часу хмурячи брови, а Оленка спостерігала, як я їм. Хотілося спитати, що її турбує, та я вирішив зачекати — якщо щось серйозне, вона сама розповість.
— Смакує, дякую, — допив я каву і поставив чашку. — Слухай, треба сказати… мій батько приїжджає сьогодні ввечері і залишиться у нас на кілька днів.
Зупинившись, я подивився на Оленку, її чашка піднялась у питанні. Олекса Петрович? Той, що на нашому весіллі влаштував скандал, сказавши, що наречена «не досить гідна» для мене? Потім два роки не спілкувався і навіть зі святами не вітав?
— Коли саме? — спитала вона, трохи стискаючи пальці.
— Вечором. Я зустріну його з роботи, — ухилився я, уникаючи її погляду. — У нього з новою дружиною не ладнається, і він просить пару тижнів поживатися у нас, доки вони розберуться.
— Пару тижнів? — Оленка підняла чашку і підвелася. — Олекса, ти ж пам’ятаєш, як він ставився до мене?
— Він змінився після інфаркту, — сказав я невпевнено. — Я не міг йому сказати «ні», бо це мій батько.
— Ти мав обговорити це зі мною спочатку, — вона збирала посуд. — У мене заплановано важливе завдання, я мала працювати з дому.
— Вибач, — підклав я руку до її плеча. — Я боявся твоєї реакції.
— І правильно, — вона відстала від обіймів. — Йди, запізнишся. Поговоримо ввечері.
Увесь день пройшов у тумані. Я намагався працювати, проте думки постійно поверталися до майбутнього візиту. Олекса Петрович — колишній військовий, звиклий командувати. Після смерті моєї матері він одружився з жінкою, молодшою на двадцять років, і їх шлюб явно тріщить.
Вечором я прибрав квартиру, змінив білизну в гостьовій кімнаті і приготував вечерю. «Будь що буде», — подумав я, розкладаючи тарілки.
У сім годин вечора задзвонили у двері. Я глибоко вдихнув і відкрив.
На порозі стояв Олекса Петрович у військовій поставі, з потрісканим коричневим чемоданом у руках.
— Добрий вечір, Олекса Петрович, — спробувала Оленка усміхнутись, хоча губи не підкорювалися.
— Добрий вечір, Оленко, — його голос був глибший, ніж я пам’ятав. — Дякую, що прийняли старого.
— Проходьте, вечеря майже готова.
За столом я говорив про роботу, про нову машину, про майбутню відпустку. Олекса кивав, задавав питання, а Оленка мовчки доливала їжу в тарілки.
— Дуже смачно, — несподівано сказав тесть, звертаючись до Оленки. — Ти завжди так гарно готуєш?
— Навчилася поступово, — відповіла вона, здивована компліментом.
— Моя дружина Світлана теж була вмілою, — сказав Олекса, згадуючи минуле. — А Галина лише розігріває напівфабрикати. «Не жіноче це діло, — каже, — стояти біля плити». Сучасна жінка — що з неї взяти?
Оленка подивилася на мене, я лише злегка пожал плечима.
Після вечері я показав тестю його кімнату: окрема ванна, телевізор. Він залишив чемодан біля ліжка, оглянувши диван і, погладивши спинку крісла, сказав:
— У вас затишно, по‑домашньому.
— Дякуємо, — я відчув, як напруга трохи спадає. — Якщо щось буде потрібно, дайте знати.
Наступного ранку я прокинувся о шостій, коли на кухні вже кипів чайник. Олекса, у спортивному костюмі, нарізав хліб і підходив до мене.
— Добрий ранок, — привітав він, помітивши мене. — Вибач, якщо розбудив. Ранкова дисципліна залишилась із армії.
— Нічого, — я підходив до холодильника. — Що снідати?
— Я вже зробив бутерброд. Ви ще спите, ще рано.
Той день Олекса піднявся на пробіжку в парк, що недалеко, і пообіцяв повернутись через годину. Після його виходу я подзвонив Тетяні, подрузі.
— Тань, повіриш? Тестя приїхав, той самий. Але він змінився, ввічливий, навіть посуд мив!
— Не вірю, — сміялася вона. — Може, його двійник? Пам’ятаєш, як він на нашому весіллі бушував? І як назвав нас, коли ми сказали, що взяли квартиру в іпотеці без його допомоги?
— Пам’ятаю, — зітхнула я. — Люди змінюються, мабуть.
Вечором Сергій (я) залишився один з тестем. Я готував їжу, і Олекса несподівано запитав:
— Можеш допомогти нарізати овочі
