Колись давно, коли ще згадуємо ті дні, у невеличкій двокімнатній квартирі на Подолі, у нашій Київській хати, я, Зоряна, стояла біля кухонного столу, стискаючи в руках мокру ганчірку після миття посуду. Мій чоловік Олексій сидів за столом з чашкою чаю, коли в коридор влетіла без стуку моя мати‑теща, Олена Петрівна, широкоплеча жінка з сивим волоссям, згорнутим у тугий пучок. Її голос лунав, немов ехо в старих підвалих: «Скільки ще можна повторювати одне й те саме? Я ж просила ключ від вашої двері! Чому ви ховаєтеся, ніби в фортеці? Я ваша мати, Олексій, а ти, Зоряна, моя невістка, повинна мене поважати!»
Олена Петрівна, опираючи руки в боки, дивилася на нас, ніби ми вчинили злочин. Я спокійно відповіла: «Мамо, ми вже говорили про це. У нас своя сім’я, своє життя. Навіщо тобі ключ? Якщо треба — завжди відчинемо». Вона фыркнула, підкреслюючи: «Своя сім’я! Хто вам допомагав, коли ви тільки одружились? Хто продукти ніс, хто білизну стирав, коли я була на роботі? Я! А тепер ви мене за двері виганяєте? Ні, любі мої, так не піде. Ключ потрібен, аби я могла зайти, коли захочу. Якщо щось станеться, я допоможу».
Я відвернулася до раковини, уникаючи її погляду, і відчула, як всередині кипить. Ми з Олексієм жили в цій квартирі два роки, і з самого початку Олена Петрівна намагалася втручатися у всі наші справи: спочатку радили по господарству, потім критикували їжу, а тепер — вимагали ключ. Я спокійно, стираючи руки рушником, сказала: «Олено Петрівно, ми цінуємо вашу допомогу, правда. Але ключ — це вже надто. У нас мають бути свої межі. Ми не діти». Вона прищурила очі: «Межі? У нашій родині їх не було! Коли я була молода, моя свекруха приходила, коли захотіла, і ніхто не протестував. А ви тут міські порядки вводите. Олексій, скажи їй!»
Олексій відчувши напругу, відкладав чашку і сказав: «Мамо, Зоряна права. Ми не проти, якщо ти приходиш, але дзвони заздалегідь. А ключ… ні, мамо, це не потрібно». Олена Петрівна підскочила зі стільця, обличчя її покрило червоний колір. «Ось так? Тоді я вам більше не потрібна? Дивимось, як ви без мене обійдетеся!» — вигукнула вона, хлопнувши дверима, і її кроки довго гомоніли в коридорі.
Олексій і я сіли, відчуваючи, як напруга розсіюється. «Вона не відступить, бачиш, як наполягає», — прошепотів я. Він кивнув: «Але ми не здамося. Це наша квартира, наше життя». Увечері, коли ми лягали спати, я не могла заснути, думаючи про те, як усе почалося. Олена Петрівна жила в будинку поруч, лише в п’яти хвилинах ходьби, і вже з перших днів нашого шлюбу з’являлася майже щодня. Спочатку вона приносила пироги, допомагала прибирати, але згодом її поради стали тягарем, її перестановки на кухні та коментарі щодо мого одягу перетворилися на постійне занепокоєння.
Наступного ранку Олексій вирушив на роботу, а я залишилася вдома у вільний день. Поки я зайнялась прати білизну, подзвонив дзвінок. На порозі стояла Олена Петрівна з пакетиком. «Доброго ранку, моя невестко», — привітала вона, ніби вчора нічого не сталося, — «принесла варення, впустиш?». Я пропустила її, і вона зайшла, поклавши пакет на стіл і одразу зауважила: «Чому посуд не помитий? Ти вчора не прибрала? Пил на полицях, дивись!». Я стиснула губи і відповіла: «Ще прибираю. Олено Петрівно, давай вип’ємо чайку». Ми сідали за стіл, і вона, мов із далеких часів, почала розмірковувати: «Може, ви зрозумієте, що без ключа я не зможу допомогти, якщо Олексій запізниться на роботу? Якщо я принесу продукти, а вас не буде?». Я відповіла: «Ми справляємося самі. Якщо щось треба — телефонуйте, ми відчинимо». Олена Петрівна кивнула: «У нашій родині двері завжди були відкриті. Мій покійний чоловік казав: сім’я — одне ціле. А ви мене відштовхуєте». Я відчула укол провини, але швидко її відштовхнула: «Не відштовхуємо, просто хочемо трохи особистого простору». Вона фыркнула: «Особистий простір — модне слово. У наш час такого не знали. Добре, я підемо, а ви ще раз подумайте». Вона вийшла, а я залишилася з важким осадом.
Пізніше ввечері я розповіла Олексієві про візит. «Опять про ключ?», — спитав він, хмурячи брови. Я кивнула. Він обійняв мене: «Не звертай уваги. Вона звикне». Однак Олена Петрівна не звикала. На наступний день вона подзвонила Олексієві на роботу: «Синку, можеш зробити мені ключ? Марина, напевно, соромиться, але ти зрозумієш». Олексій відповів: «Мамо, ми вже вирішили — ні». Вона, розлючена, вигукнула: «Рішення? А мене запитали? Я тобі життя дала, а ти слухаєш жінку більше, ніж матір?». Олексій повісив слухавку, відчуваючи роздратування, а ввечері поділився зі мною: «Вона знову тиснула». Я кивнула: «Може, поговоримо з нею по душі?». Ми вирішили запросити її на вечерю. Я приготувала її улюблені котлети з картоплею, накрила стіл. Коли Олена Петрівна прийшла, була в гарному настрої: «Ой, як ароматно! Молодець, Зоряно, навчився готувати по‑українськи». Ми їли, розмовляли про погоду та сусідів, та вона знову підняла тему: «Якби у мене був ключ, я б частіше приходила, допомагала». Олексій кашляв і сказав: «Мамо, давай не будемо про це. Ми раді бачити тебе, але ключ — ні». Олена Петрівна відклала виделку і запитала: «Чому? Боїтеся, що я щось побачу? Чи Зоряна щось приховує?». Я спалахнула: «Нічого не приховую! Це наша квартира, і ми хочемо, щоб входили лише за нашою згодою». Вона прищурилася: «То це ти мене не любиш? З самого початку не любила. Думаєш, я не бачу?». Я спокійно відповіла: «Олено Петрівно, це не так. Я вас поважаю, але…». Вона вигукнула: «У нашій родині свекруха — друга мати. А ти мене за двері!». Олексій втрутився: «Мамо, досить. Ми не хочемо сваритися». Олена Петрівна підвелася: «Добре, не хочете — не треба. Але пам’ятайте моє слово, пожалієте». Вона вийшла, не довершивши трапезу. Я і Олексій сиділи в тиші. Я прошепотіла: «Може, дати їй ключ, аби мир був?». Він твердо відповів: «Ні, це принцип». Дні минали, і вона приходила рідше, та завжди залишала натяки. Одного разу принесла старі фотографії Олексія: «Ось твої дитячі фото. Якщо даси ключ, я їх сама покладу в шафу». Я усміхнувся, а вона подзвонила мені: «Зоряно, випікла пиріг. Приходь забирати, або дай ключ, я занесу». Я пообіцяла прийти, хоча в серці гнівався. Я подзвонила подрузі Лені: «Лено, уявляєш, вона вимагає ключ?». Вона відповіла: «Оце класика. У мене теж свекруха спочатку лізла, а ми відстоялися. Тримайся». Я кивнула, хоча Лена мене не бачила: «Тримаюсь, але втомилась».
Одного вечора Олексій повернувся пізно, а я була сама, коли стук у двері. На порозі стояла Олена Петрівна з сумкою: «Відкрий, Зоряно! Я знаю, ти вдома!». Я відчинила, і вона зайшла, оглядаючи кімнату. «Нічого, просто перевіряю, чи все в порядку. Де Олексій?». Я сказала, що він затримався на роботі. Вона сіла і сказала: «Бачиш, одна сидиш. Якби був ключ, я б прийшла раніше, поговорили б». Я запросила її за чай і спитала прямо: «Чому вам так потрібен цей ключ?». Вона зітхнула: «Бо я боюся. Боюсь, що ви мене забудете. Олексій — мій єдиний син. Після смерті чоловіка я залишилась сама. А ключ — ніби я частина вашого життя». Я відчула жалобу і відповіла: «Ми не забудемо. Приходьте, дзвоніть, але ключ — це ніби ми не господарі у власному домі». Вона мовчки кивнула і сказала: «Добре, можливо, ти права».
Наступного дня Олексій захворів, і я доглядала його, коли Олена Петрівна подзвонила: «Чула, що Олексій хвора? Я прийду, бульйон зварю». Я відповіла, що справлюсь сама, та вона все ж прийшла з каструлею. У кімнаті вона запитала: «Синку, чому не сказав мамі?». Олексій посміхнувся, трохи слабко, і сказав: «Мамо, все добре. Зоряна доглядає». Олена Петрівна фыркнула: «Доглядає! А бульйон? Ось, принісла. Якби був ключ, я б прийшла раніше». Я вийшла на кухню, а вона слідувала за мною, повторюючи: «Бачиш, потрібна я вам. Дай ключ, і все буде». Я твердо відповіла: «Ні». Вона ображено вийшла, бурмочучи.
Через кілька днів Олена Петрівна скаржилася сусідкам, що їй не дають ключа, ніби вона чужа. Сусідка розповіла мені: «Твоя свекруха всім каже, що ви її не поважаєте». Я підняла настрій і поговорила з Олексієм: «Може, ще раз пояснити їй?». Ми відвідали її, і вона зустріла нас холодно: «Навіщо прийшли? Ключ принесли?». Я сказала: «Мамо, ми любимо тебе, але ключ — це наша межа». Вона заплакала: «Ви мене не любите! Я для вас старалась, а ви…». Я сіла поруч і відповіла: «Ми любимо. Приходьте в гості, дзвоніть, але не вимагайте ключ». Вона витерла сльози: «Добре, спробую зрозуміти». Здавалося, мир настав. Вона приходила рідше, дзвонила заздалегідь, але одного разу я повернулася додому і побачила, що двері напіввідкриті. Серце застукало. Я тихо зайшла і побачила Олену Петрівну на кухні, тримаючи в руках ключ. «Олексій дав. Сказав, на всякий випадок». Я відчула зраду: «Він… дав?». Вона кивнула: «Так, щоб я не ображалась». Я подзвонила Олексієві: «Ти дав їй ключ?». Він відповів: «Зоряно, пробач. Вона плакала, я не витримав». Я розлютилася: «Як ти міг? Ми ж домовились!». Олексій прийшов, і ми посварилися: «Ти мене не підтримав!» — кричала я. «Вона мати!» — відповідав він. Олена Петрівна пішла, залишивши ключ у себе, і надалі приходила коли захотіла, прибирала, готувала, завжди з коментарями. Я терпіти намагалася, але всередині наростало. Одного ранку, коли Олексій був у душі, Олена Петрівна зайшла, сказавши: «Добрий ранок! Я каву зварю». Я підвела її: «Олено Петрівно, ідіть. Це зайве». Вона обурилася: «Що? Я допомагаю!». Я відповіла: «Ні. Ви вторгаєтеся!». Вона розлютилася: «Ах, так? Добре!» і вийшла, хлопнувши дверима. Вечором Олексій прийшов розлючений: «Мама звонила, плакала. Ти її вигнав?». Я відповіла, що попросила її піти, бо вона прийшла без попередження. Ми сильно посварилися, і я зібрала речі: «Покину хату у мами. Поки не повернеш ключ». Олексій був в шоці: «Зоряно, не треба». Я пішла до мами, а вона сказала: «Дочка, свекруха — випробування, але межу ставити треба». Дні минали, Олексій телефонував: «Вибач. Я забрав ключ у мами». Я повернулася, і ми поговорили: «Більше не здавайся», — сказала я. Олексій кивнув: «Обіцяю». Ми разом пішли до Олени Петрівни: «Мамо, дай назад ключ». Вона заплакала: «Навіщо? Я ж для вас!». Я відповіла: «Для нас — дзвоніть, приходьте за запрошенням». Вона віддала ключ і сказала: «Добре, буду дзвонити». Відтоді все змінилося. Олена Петрівна приходила за дзвінком, допомагала, але не втручалася. Я навчилася цінувати її, а вона — поважати наші межі. Сім’я стала ближчою, без образ. І я часто думаю: інколи конфлікт вчить розуміти один одного.
