Людмила Петрівна приїхала до Києва на два тижні. Виявилося, що залишилася довше – «підтримка» для малюка, чоловіка і новонародженої дочки.
— Мамо, ти ж обіцяла лише на пару тижнів, — сказала Роксолана, підсовуючи матері чашку чаю.
— Я і приїхала! Тільки залишилася трохи довше. Допомога ж треба! Дитина, чоловік, після пологів – все на мене, — відповіла вона, розкладаючи тканину на дивані.
Павло сидів у кутку, сховавши обличчя в ноутбуці. Його колеги у Zoom вже звикли до фону: дитячий плач, звук пилососа і, як бонус, голос тещі.
— Павлуша, вибач, я ще праску підключу, — голосила Людмила Петрівна, розстеляючи тканину. — Сьогодні треба терміново дов’язати сукню.
Він лише кивнув. Вже місяць, як не заперечував.
Спочатку вона лише допомагала: варила борщ, міняла підгузки, прала підкладки. Потім принесла швейну машинку – «на випадок, коли хтось підшита потребує». Далі – рулони тканини, потім стіл, потім манекен.
— Що це? — запитав Павло одного вечора, коли повернувся з супермаркету.
— Мій перший! Тихон! — гордо вигукнула теща, обіймаючи пластиковий торс.
— Перший?..
— Буде ще. Я відкрила ательє, ну, міні‑версію. Поки тут, поки ви дома.
— А якщо я на роботі?
— Ти ж дома сидиш, Тихонько. Комп’ютер не чіпаєш – і все. Я ж не заважаю.
Павло нічого не сказав, лише повернувся до коду, в ухах лунаючи слова «оверлок», «накатка», «петельний зигзаг».
— Роксолано, може, знайдемо мамі студію? — обережно запропонував він на кухні.
— Паш… Вона ж допомагає. Нам би було складніше без неї. Може, це тимчасово?
— Сподіваюся, тимчасово. Бо холодильник вже її. Я свої продукти знайти не можу. Вона навіть банку з кавою підписала «тещин».
Через два тижні зник ноутбук.
— Я просто хотіла купити другий манекен, — пояснила Людмила Петрівна. — А техніка в домі – спільна. Ви ж сім’я. Заложила на час. Завтра викупимо.
Павло дивився на неї, відчуваючи, як всередині не лютість, а втома.
— Мам… — почав він, коли в кімнату зайшла Роксолана з малим на руках, втомлена, сонна, з вдячним поглядом на мати.
Він мовчав, потім тихо вийшов у найближчу кав’ярню, замовив каву, відкрив Telegram і написав у чат «Чоловічі розмови»:
— Хлопці, у кого теща живе в будинку? І ще – у кого теща відкрила ательє у вашій вітальні?
Відповіді поливали його: «Була», «досі», «від’їхала після ультиматуму», «розлучилася». Хтось прислав фото манекена з написом: «Слава Богу, він тепер у сараї».
Павло повернувся і знайшов на двері записку: «Павле, обід на плиті. Тільки не чіпай тканину – сушиться. Люда».
Наступного ранку він зібрався з духом.
— Людмила Петрівно, можна поговорити?
— Звісно. Тільки недовго, у мене замовниця о дві.
— Ви переїхали до нас. Спочатку це була допомога, а тепер – вторгнення.
— Павле, я вас поважаю, та ви не розумієте. Жінка має реалізацію! Ви працюєте, а я – що, на пенсії пропадати?
— Я за, але не у моїй голові. Це наш дім, а не офіс. А ноутбук – не швейна машина, а моя робота.
— Ви проти моєї самореалізації? — розширилися очі тещі.
— Я за, лише в іншій площині. Давайте знайдемо вам куток, студію, навіть гараж. Я допоможу з орендою. Але це кінець.
Вечором була буря. Роксолана плакала, Людмила Петрівна підбирала тканини, стукуючи підбори. Тихон мовчки стояв у куті, обгорнутий сантиметром.
— Ти не розумієш, вона мені як подруга! — всхлипає Роксолана.
— Я розумію, та вона не наш сусід. Вона поселилася у нас як господиня. Я так не можу.
Наступного ранку Павло прокинувся і почув тишу. Перший раз
