— Не вірю! Просто не вірю своїм очам! — Олексій в захваті вивчив жінку, що стояла в порозі їхньої квартири. — Тетяно Петрівно, ви?
— А кого ти очікував, милий зятку? Пришельців? — з іронією промовила вона, поправляючи сиву прядку, що випавала з-під шапки.
— Але ж ви… ви назавжди їхали! На Чорне море! Купили там квартиру…
— Я продала ту квартиру, — відмахнулася Тетяна Петрівна, виштовхуючись у прихідну з двома гігантськими валізами. — А ти що, будеш стояти, мов скеля? Допоможи мамі з багажем!
Олексій рефлекторно схопив ручки валіз. У голові крутилось одне: «Як сказати про це Олесі?» Його дружина вже три роки жила з думкою, що мати щасливо оселилася на узбережжі Одеського моря в власному помешканні, насолоджується заслуженим відпочинком і радіє життю подалі від киянської метушні.
— А де Олеська? На роботі ще? — зацікавилась Тетяна Петрівна, без церемонії оглядаючи квартиру. — Ох, я не бачила донечку вічність! Як же я скучила!
— Вона сьогодні запізнюється, важливий проєкт, — пробурмотів Олексій, обережно ставлячи валізи біля стіни. — Тетяно Петрівно, а може, ви попередили б про приїзд? Ми б підготувалися, зустріли…
— Сюрприз, зятку! — розсміялася Тетяна Петрівна. — Люблю сюрпризи. А до речі, чому у вас так пилово? Хіба за порядком не доглядаєте? І ці жахливі штори — я ж Олесі казала, що вони нікуди не годяться! Завтра треба буде їх замінити.
«Почалось», — мрачно подумав Олексій, згадуючи, як три роки тому вони з дружиною раділи, дізнавшись про рішення Тетяни Петрівної переїхати на південь. Теща продала свою київську квартиру, купила житло в Одесі і урочисто оголосила, що починає нове життя подалі від холодів. Це здавалося подарунком долі, адже раніше Тетяна Петрівна часто з’являлася без попередження, критикувала все навколо і вказувала, як треба жити.
— Я правильно розумію, ви знову в Києві? — обережно спитав Олексій.
— Назавжди! — задоволено кивнула Тетяна Петрівна. — Одеса, звісно, гарна, та старі кістки привикли до рідного клімату. І як же я можу жити подалі від єдиної донечки і онуків?
— У нас немає дітей, — автоматично поправив Олексій.
— Оце я і кажу — безлад! Пора вже, ви не молоді. А я хочу доглядати за онуками, доки ще можу ходити.
У кишені Олексія завібрував телефон. Повідомлення від Олі: «Через півгодини, купи, будь ласка, молока і хліба».
«Як їй це сказати?», — розмірковував Олексій, глянувши на тещу, що вже влаштовувалась на дивані і ввімкнула телевізор, ніби й не збиралася кудись їхати.
— Тетяно Петрівно, а куди ви плануєте зупинитися? — нарешті набрався сміливості він.
Теща подивилася на нього, ніби на безумця.
— Як це куди? У вас, звісно! Тимчасово, доки не вирішу, що робити далі. Місяць, може, два… як пройде.
У Олексія всередині все розвалилося. Їхня однокімнатна квартира була крихітна, і думка про те, що доведеться ділити її з Тетяною Петрівною, викликала справжню паніку.
— Але нам ж так тісно… — почав він.
— Я не привередлива, — відмахнулася Тетяна Петрівна. — На дивані вітальні переночую. До речі, диван жахливо незручний. Чому ви досі його не замінили?
У той момент розчинилися вхідні двері — повернулася Олі. Вона ще не знала, який сюрприз її чекає в вітальні.
— Оле, ти вдома? Я сьогодні вкрай втомилася, просто з ніг падаю, — Олі ввійшла і застигла, побачивши матір. — Мамо?!
— Оле! — Тетяна Петрівна з несподіваною для її віку енергією підскочила з дивана і кинулася обіймати доньку. — Дочко моя! Як я тебе сумувала!
— Мамо, але… як? Чому не попередила? — Олі, збитая з пантелику, обіймала матір, кидаючи на чоловіка недоумкові погляди.
— Хотіла зробити сюрприз! — тріумфально оголосила Тетяна Петрівна. — І бачу, що вдалося!
— А що сталося? З квартирою в Одесі щось не так? — нарешті Олі вийшла з обіймів.
— Я її продала, — відмахнулася Тетяна Петрівна. — Не склалося мені з цим півднем. Все чуже. А тут — рідне. Лікарі перевірені, подруги… Ти.
Олі сіла на стілець, намагаючись осмислити події. Олексій стояв поруч, не знаючи, що сказати. Вони обмінялися хвилюючими поглядами.
— І де ти тепер будеш жити? — обережно спитала Олі.
— Поки у вас поживу, а д
