Шість років тому ми з Максимом, відкладаючи кожну копійку, нарешті купили власну двокімнатну квартирку у Львові. Скромну, але затишну, з яскравими вікнами. Це мало стати початком нашого щасливого життя якраз перед пологами Олени все було готове: дитячий куточок, речі, лише декілька днів чекати.
Олена мріяла про простір без батьківського контролю, особливо без втручання її свекрухи. Стосунки з Галиною Дмитрівною були складними. Вона завжди знала, як треба жити, дихати чи мити посуд. Одного разу Олена не витримала і сказала чітко: її поради непотрібні. Свекруха образилась і зникла. На деякий час.
Коли Максим повез Олену до пологового, він не підозрював, що його чекає. Наступного дня його мати подзвонила: «Приїду в гості!» Він не встиг заперечити. Галина Дмитрівна увійшла у квартиру, оглядаючи все зверхнім поглядом: передпокій «абияк», штори «жах», кухня «блищить, але треба щодня драїти!» Вона передивила холодильник, знеслася над магазинними варениками й обіцяла зварити борщ. Максим жартував, намагаючись змінити тему, але марно.
Ввечері він хотів провести її додому, але вона сказала: «Залишусь на ніч. Раптом Олена завтра повернеться.» І залишилась. На одну ніч. Потім на другу. На третю
Поки Максим працював, свекруха перекладала речі, сортувала одяг, вирішувала, де стоятиме пеленальний столик. Він вже втрачав терпіння, але боявся її зачепити. Тоді вона оголосила: залишиться на кілька місяців, щоб допомогти з дитиною.
Коли Олена повернулась додому, родини чекали: її батьки, Максим і, звісно, сяюча Галина Дмитрівна. Олена відразу помітила зміни: інші штори, переставлені меблі, дивний запах. Її батьки пішли. Але не свекруха. Під безмовним поглядом Олени Максим пробурмотів: «Мама залишиться допоможе»
Виснажена пологами, Олена мовчала. А ввечері почалося: «Ти неправильно тримаєш дитину», «Погано загортаєш», «Вона плаче, бо не вмієш колихати.» Олена терпіла, поки свекруха не вихопила немовля з її рук.
Дякую за допомогу, але ви вільні, промовила вона рівно. Це моя дитина. І колихати її буду я. Сама.
Галина Дмитрівна скривилась і знизала плечима. Максим пробував щось сказати, але погляд Олени його зупинив. Вона була спокійна. Міцна. Це був її дім. Її родина.
Свекруха зібрала речі й більше не поверталась. Максим зрозумів: дружині потрібна підтримка, а не накази. А Олена вперше відчула, що тут справді її простір. Неважливо, як довго тривали пологи важливо, що вона не поступилась.
**Життя вчить: іноді мовчання це слабкість, а твердість єдина мова, яку розуміють ті, хто лізе не в свою справу.**
