Теща приїхала на два тижні. Залишилася з бізнесом.
— Мамо, ти ж обіцяла лише на пару тижнів, — промовила Оксана, підсуваючи матері чашку чаю.
— Я й приїхала! Просто затрималася трохи. Я ж допомагаю. Дитина, чоловік, ти після пологів — усе на мені.
Богдан сидів із ноутбуком у кутку кімнати й мовчав. Його колеги в Zoom давно звикли до фону: дитячий плач, шум пилососа і, як бонус, голос тещі.
— Богданку, вибач, я поки прасу тут, — казала Любов Миколаївна, розстилаючи тканину на дивані. — Сьогодні треба терміново досити спідницю.
Він не заперечував. Вже місяць.
Спочатку Любов Миколаївна просто допомагала. Варила борщі, міняла підгузки, прасувала пелюшки. Потім принесла машинку — «раптом треба щось підшити». Потім — рулони тканини. Потім — стіл. Потім — манекен.
— Що це? — спитав Богдан одного вечора, повернувшись з магазину.
— Мій перший! Тарас! — з гордістю вимовила теща, обіймаючи пластиковий торс.
— Перший?..
— Будуть іще. Я відкрила ательє. Ну, міні. Поки тут. Поки ви вдома.
— А якщо я — на роботі?
— Ну ти ж вдома. Тихасно сидиш. Комп’ютер свій не чіпаєш — і все. Я ж не заважаю.
Він нічого не відповів. Просто сів знову за ноутбук і намагався зосередитися на коді. В вухах дзвеніли слова «оверлок», «накатка», «петельний зигзаг».
— Оксанко, може, знайдемо мамі студію? — обережно сказав він на кухні.
— Бодя… Вона ж допомагає. Нам було б важко без неї. Може, це тимчасово?
— Сподіваюся. Бо холодильник уже її. Я свої продукти не знаходжу. Вона навіть банку з кавою підписала: «тещина».
Через два тижні зник ноутбук.
— Я просто хотіла купити другий манекен, — сказала Любов Миколаївна. — А техніка в домі — спільна. Ви ж родина. Здала в ломбард. Завтра викупимо.
Богдан дивився на неї і відчував, як всередині закипає не лють, а вигорання. Справжнє. Глибоке.
— Мамо… — почав він, але тут у кімнату увійшла Оксана з дитиною на руках. Втомлена. Сонна. З вдячністю в очах.
Він промовчав. Потім тихо вийшов і пішов у найближчу кав’ярню. Заказав каву. Відкрив Telegram. Знайшов чат «Розмови чоловіків».
— Хлопці, у кого теща живе в домі? — написав. — І ще — у кого теща відкрила ательє у вас у вітальні?
Відповіді сипалися лавиною. «Була», «досі», «поїхала після ультиматуму», «розлучився». Один хлопчина надіслав фото манекена з написом: «Слава Богу, тепер у сараї».
Богдан повернувся додому і знайшов на дверях записку: «Бодю, обід на плиті. Тільки не чіпай тканину — сохне. Люба».
Наступного ранку він зібрався з духом.
— Любов Миколаївна, можна поговорити?
— Звісно. Тільки не довго, у мене клієнтка о другій.
— Ви переїхали до нас. Ми не були проти. Але тепер це не допомога, а вторгнення.
— Богдане, я вас поважаю, але ви не розумієте. У жінки має бути реалізація! Ось ви працюєте. А я — що, на пенсії пропадати?
— Я за. Але не у мене над головою. Це наш дім. Не офіс. Не цех. І ноутбук — це не швейна машинка. Це моя робота.
— Ви що, проти моєї самореалізації? — очі тещі округлилися.
— Я — за. Але на іншій території. Давайте знайдемо вам кут, студію, хоч гараж. Я навіть допоможу з орендою. Але це — кінець.
Увечері була буря. Оксана плакала. Любов Миколаївна збирала тканини, стукаючи підборами. Тарас мовчки стояв у куті, обмотаний сантиметром.
— Ти не розумієш, вона мені як подруга! — схлипувала Оксана.
— Я розумію. Але вона — не наш сусід. Вона оселилася у нас, як господиня. Я не можу так.
На ранок Богдан прокинувся — і почув тишу. Вперше за місяць. Ні шуму машинки, ні пару від праски, ні запаху курячого рулету. Тільки тиша і дихання сина.
Любов Миколаївна поїхала. Залишила записку: «Ви — родина. Я не заважаю. Якщо треба буде підшити — кличте. Без Тараса».
Минуло три місяці. Оксана все ще ображалася. Але Богдан знав: іноді, щоб зберегти родину, треба обмежити її розростання.
Одного разу він повернувся додому і побачив у коридорі охайний пакет із написом «Боді. Особисто». Всередині — кава, шоколад і чохол для ноутбука. Пошитий вручну. З монограмою «Б».
— Мама передала. Каже, що тепер у неї є майстерня у підвалі. Назвала «Тарас&Ко». Вже три клієнтки.
Богдан посміхнувся. Підійшов до дружини, обійняв за плечі.
— Нехай росте бізнес. Головне — не у вітальні.
— Погоджуюся, — сказала Оксана і поцілувала його. — А у нас нехай росте син. І тиша. Хоч іноді.
Минуло півроку. Богдан уже майже забув, як виглядає Тарас, той самий манекен, який він таємно підозрював у нічних кошмарах. Життя увійА коли манекен Тарас несподівано з’явився на порозі у новому весільному костюмі, Богдан лише глянув на дружину, посміхнувся і сказав: «Ну що ж, хай живе сімейний бізнес, але цього разу — без ночівлі».
