Тепло для душі через шкарпетки

Світлана давно не зустрічала свою літню сусідку — пані Олену. Колись жвава й енергійна, тепер вона майже не покидала помешкання, лише час від часу визирала крізь тюль у вікно. У цей морозний зимовий день, виходячи до магазину, дівчина постійно згадувала стару: чи не нудиться вона сама серед цих стін?
Повертаючись, Світлана купила звичайну річ — грубі вовняні шкарпетки, ніби ті, що колись плела її мати. Додала плитку гіркого шоколаду, заварила у термосі м’ятний чай.
Вже збиралася йти, коли на сходах зустріла іншу сусідку:
— Навіщо ці дрібниці? Вона ж гордуня, не прийме. Якщо допомагати — то значно. Гроші чи щось корисне.
Дівчина завагалась: «Може, й справді це смішно?» Але в душі промайнуло: «Іди. Не слухай нікого».
Вона постукала. Пані Олена відчинила не відразу, але, побачивши скромний подарунок, засміялась мокрими від сліз очима:
— Хтось згадав про мене?.. — прошепотіла й запросила на вечірній чай.
Вони говорили довго — про минуле, дітей, пережите. Ті шкарпетки стали не лише захистом від морозу, а й знаком того, що хтось дбає.
Бо найважливіше — не гучні жертви, а простота серця. Інколи найбільший дар — це увага.