Ох, діточки, присідайте ближче, розповім вам казку, яку чула тут, у будинку для літніх, від сусідки по кімнаті. Мене рідня сюди відправила, то тепер лише слухаю різні історії та вам їх переказуватиму. А ця — про Олега, його дружину Соломію та його матір, Ганну Миронівну. Ох, і гаряча ж то була розповідь, слухайте.
Олег сидів у кабінеті, цифри в звіті перевіряв, коли раптом дзвінок — мати, Ганна Миронівна, аж тремтить від гніву.
— Сину, — кричить, — якщо твоя Соломія не навчиться зі мною ввічливо розмовляти, я їй усю косу вирву!
Олег слухавку притиснув до вуха, колега поряд навіть голову повернув — так голосно було. А в Олега в голові — звіт, цифри, а матерний голос усе заглушає.
— Мамо, що трапилося? — питає стиха, стомлено.
— До мене гості прийшли! — гримить вона. — Марія Степанівна, Оленка, поважні жінки! Я стіл накриваю, салати готую, у духовці пекучий борщ, а твоя Соломія мені відмовляє!
Пауза, ніби перед кульмінацією п’єси. Олег уявив її на кухні — у вишитому фартусі, з ложкою в руці, а гості в кімнаті сидять, слухають, як судді.
— Каже, що зайнята! — вибухнула Ганна Миронівна. — Мовляв, треба було попереджати! Це що за тон?! Вона мене, твою матір, навчає, немов дурну дитину, перед гістьми! Вони все чули!
Олег чоло потер. Знав він цю мелодію. Для матері все, що не по її, — катастрофа. А Соломія, певно, й справді була заклопотана — вдома працює, справами завалена. Але матері це байдуже — її графік найважливіший.
— Що саме вона сказала? — питає.
— Каже: «Ганно Миронівно, я на дзвінку, через три години приїду», — і слухавку кинула! — гримнула мати. — Свою роботу вище моїх слів ставить! Я тут бігаю, стараюся, а вона сидить у ноутбуці! Привези її, хай перед усіма вибачиться!
Олег уявив, як кидає роботу, мчить додому, тягне Соломію до матері, щоб кланялася перед гостями. Смішно! Але мати не жартує — наказує.
— Я на роботі, мамо, — твердо відповів. — Поговоримо ввечері.
— Ввечері?! — аж зашипіла вона. — Зараз приниження! Гості вже шепочуться, яку ти дружину взяв — гордовиту, неввічливу! Дзвони їй, хай їде! Ти чоловік чи ні?
Олег відчув, як мати затягує його у свою гру. Їй не рішення треба, а щоб син її владу підтвердив.
— Поговоримо ввечері, — повторив і слухавку поклав.
Колега вдавав, що не чує, але цікавість його роздирала. Олег дивився на звіт, а цифри — як каша. Вечір обіцяв бути гарячим.
Повернувся додому — пахне кавою, свіжістю, ніякого галасу. Соломія за столом, у ноутбук вдивляється, сосредоточена. Лише глянула на нього — втомлена, але спокійна.
— Привіт. Як справи? — питає.
— Мати дзвонила, — буркнув Олег.
— Зрозуміла, — кивнула Соломія. — Слухавку кинула, коли я сказала, що зайнята.
— Хоче, щоб ти вибачилася перед її гостями.
Соломія ноутбук закрила, спокійно:
— У мене була нарада з клієнтами, проєкт три місяці готую. Сказала Ганні Миронівні, що приїду, як звільнюся. Вона слухавку кинула. Ось і все.
Олег слухав і бачив: з одного боку — матеріна істерика через гостей, з іншого — Соломія, що їхнє майбутнє тримає. Вибір, який йому все життя нав’язували, раптом здався смішним.
— Зрозумів, — коротко сказав. Взяв телефон, набрав матір. — Підійди, Соломіє.
Увімкнув гучний зв’язок. Матерний голос аж дрижав:
— Ну?! Приїдете?
— Мамо, я все з’ясував, — холодно відповів Олег. — Соломія працювала. Не могла кинути все через твоїх гостей. Вона не служниця, а моя дружина.
Тиша. Потім матерний голос:
— Та як ти…
— Давй закінчу, — перебив він. — Більше не смій їй погрожувати. Ще раз почую — не побачимось. Ніколи. Зрозуміла?
Тиша в трубці — мов камінь. Олег сам дзвінок завершив. Подивився на Соломію — в її очах не злорадство, а розуміння. Це був лише початок.
Минуло два тижні. Мати не дзвонила. Тиша лякала більше, ніж крики. Олег знав — вона не здається, щось готує. І не помилився.
У суботу вранці — дзвінок. Голос матері солодкий, аж нудить:
— Сину, скоро мій день народження. Хочу родину зібрати — сестер, племінниць. Ви з Соломійкою прийдете? Це для мене дуже важливо.
Олег у вікно дивився, відчував пастку в кожному слові. Але відповів:
— Прийдемо.
Відмова була б її перемогою. У день народження вони зайшли до матеріної квартири. Пахло варениками, паркетом, духами. Гості — тітки Наталка і Тетяна, Марія Степанівна, ще кілька знайомих — усі з однаковими посмішками, ніби актори. Соломія трималася впевнено, спина пряма. Знала — це випробування.
Вечір почався зі солодких розмов. Тітка Наталка
