Тепер я знаю напевно: мої батьки допомагають мені з Небес, і разом ми творимо дива!
Моє дитинство було наче казка — сповнене світлом, любов’ю та безтурботою під теплим крилом мами й тата. Ми жили в маленькому затишному містечку біля Вінниці, де все здавалось вічним і непохитним. Але роки проминули, і одного дня я залишилася без них. Вже сама була матір’ю, виховувала двох синів, та все ж, втративши батьків, почувалася сиротою — безпорадною, розгубленою й цілком самотньою у цьому світі.
Але з часом я зрозуміла: мама з татом не покинули мене. Вони лише перейшли в інший вимір, звідки й далі підтримують. Я відчула це вперше, коли в моєму житті почалася чорна смуга.
Сталося це під час економічної кризи. Я працювала у представництві великої європейської фінансової компанії. Зарплата була стабільною, діти вчилися у престижних ліцеях Вінниці, і я вважала, що, незважаючи на всі труднощі, ми йдемо до кращого майбутнього. Я давно розлучилася, але не скаржилася — у нас із синами був тил, підтримка й віра.
Але одного дня, прийшовши до офісу, я почула: «З сьогоднішнього дня ви всі звільнені». Я не повірила своїм вухам. Ми лише починали розширюватися на українському ринку, у нас були контракти, плани. Але ні — нас відправили з компенсацією до Центру зайнятості.
Так почалися мої випробування. Місяці щоденного пошуку вакансій, десятки розісланих резюме, нескінченні візити до Центру зайнятості, де менеджер вже механічно повторював: «На жаль, нічого нового». Надія танула.
А потім прийшов перший удар під ребра: повідомили, що в районі вимкнуть гарячу воду на все літо — капітальний ремонт. Грошей на новий бойлер не було, але старий, який залишився після розлучення й переїзду до батьківської квартири, ще стояв у коморці. Пам’ятаю, він давно не працював. Але я вирішила спробувати.
Викликала майстра. Він підключив пристрій, покрутив вентилі й ніби між справ зауважив: «Пані, у вас усе гаразд. Бойлер працює як годинник».
Я розповіла про це синам за вечерею. Молодший подивився на мене й сказав: «Мабуть, дідусь його полагодив». А дідусь помер десять років тому… Але в ту мить мене пройняла дивна думка: а раптом і справді? Рапто тато, де б він не був, знайшов спосіб допомогти?
Друге диво трапилося на початку осені. Я вже майже опустила руки, але надіслала ще одне резюме — до іноземної компанії. Зазвичай такі хоча б відповідають. Але минуло кілька днів — мовчання. Я набрала вказаний номер: «Приходьте особисто, у вас, мабуть, з поштою проблеми». Я примчала за хвилину до кінця прийому.
Стояла на перехресті, чекаючи зеленого світла, і раптом… навпроти, серед натовпу, побачила жінку. Літня, у зеленому плащі — точнісінько як у моєї мами. Та сама м’яка усмішка, той самий погляд — теплий, підбадьорливий. У мене перехопило дихання. Це не була вона, я знала. Але щось всередині підказувало: це знак.
Жінка підійшла ближче й на мить торкнулася моєї руки. Це було наче дотик матері — легкий, заспокійливий, вселяючий віру. Я повернулася додому з дивним почуттям спокою. Такого затишку я не відчувала з тих пір, як у дитинстві мама й тато тримали мене за руки й підкидали вгору, сміючись.
Наступного дня мені подзвонили — мене взяли. Я навіть не здивувалася. Я знала, що так буде. Ця зустріч на перехресті змінила все. На співбесіді я була впевненою, зібраною, ніби хтось шепотів мені слова підтримки.
Коли я прийшла додому з радісною новиною, старший син усміхнувся: «Мамо, ти перемогла усіх». А молодший серйозно спитав: «Ти надягла бабусине каблучко? Воно ж на щастя». І лише тоді я помітила, що воно справді було на мені. Маминий подарунок — її перстень, який я завжди вдягала у важливі моменти.
Я сіла біля вікна, дивилася в небо й раптом зрозуміла: дива трапляються, коли у тебе вірять. І коли ти віриш у тих, хто любить тебе — навіть якщо їх немає поруч. Мама й тато більше не можуть тримати мене за руки… Але вони все ще вміють піднімати мене над землею.
