ВОНА БУЛА МОЄЮ
Марічко, давай домовимося одразу, щоб потім не було питань. Я буду підтримувати тебе, а ти, зі свого боку, ні на що не зазіхатимеш. Усе залишиться моїм дітям. Згодна? запитав мій новий чоловік, дивлячись на мене наполегливо.
Згодна, Василю, зітхнула я.
Ця домовленість була укладена пять років тому.
Я й не мріяла про шлюб. Мені було добре самій. Мабуть, я безнадійна егоїстка. Добра робота, власна хата, подруга, кіт. Що ще треба?
Але час минав, і всі навколо обзавелися родинами. А моя найкраща подруга Оксана з родиною виїхала до Польщі.
Щоразу, коли зустрічала знайомих, одне й те саме: «Ну що, вже чи ще?» Що відповідати? Вже була чи ще чекаю?
Познайомилася з хлопцем. Вирішила вийду заміж. Зміню свій статус. Була старою дівою, а стану пані. Отуманила свого Івася він і очі протерти не встиг. Хлопець був непоганий. Лагідний, спокійний, гарно готував. Та була проблема не кохала я його. І не могла себе змусити. Він старася, це відчувалося, але
Прожили ми з ним три роки. А потім Іван раптово помер. Йому й 35 не було. Серце підвело. Смерть не питає, чи вільний графік. Почалися докори сумління. Звинувачувала себе за байдужість. Вирішила тепер ніколи не виходитиму заміж!
Оксана дзвонила, хвалилася польським життям, запрошувала в гості. Зібралася я до подруги. Прилетіла до Варшави. Все було для мене новим.
Оксана без кінця розповідала про свої справи:
Марічко, сьогодні нас запросили на день народження начальника мого чоловіка. Підеш з нами? Я йому про тебе розповіла. Василь вже хоче познайомитися. Показувала йому твоє фото, захльобувалася вона.
Ти з глузду зїхала? Навіщо він мені? Поляк. Не піду! відбивалася я.
Дурна ти! Василь чудовий чоловік! Розлучений, шукає пару, двоє дорослих синів. Не прогав, Марічко! наполягала подруга.
Добре, подумаю, вже здавалася я. Хто б знав, як я згодна дякуватиму Оксані!
І думати нічого! Ми тебе за нього видамо! раптом випалила вона.
Здавалося, за мене вже все вирішили. Подумала добре, піду. Не хотілося ображати подругу.
Вечором Оксана з чоловіком і я прийшли до Василя.
Нас зустрів гарний чоловік середніх років. Я аж замерла. Такий привабливий і добрий здався мені навязаний жених. Василь поцілував мою руку, запросив до столу. Я готова була одружитися з ним негайно. Весь вечір ми обмінювалися значущими поглядами, посмішками, жартами.
До речі, Василь непогано говорив українською. Виявилося, його бабуся з Волині. Чудово! Багато спільних тем.
Отже, ми обмінялися номерами. Про всяк випадок. Життя ж непередбачуване.
Погостивши, я накрилена повернулася додому.
Тепер усе мріялося про Василя. Хотілося кохати й бути коханою. Він часто дзвонив. Розмови тривали годинами. Здавалося, ми знайомі віками.
І нарешті він запросив мене заміж. Я, не роздумуючи, примчала до Варшави.
Василь зустрічав мене в аеропорту з розкішним букетом червоних троянд. Мій майбутній чоловік стояв біля сходів, опустившись на одне коліно. Я зніяковіла. Навколишні пильно спостерігали. Він подарував квіти, пристрасно поцілував, потім взяв на руки й поніс до таксі. Глядачі зааплодували.
Ми приїхали до його дому. Три дні шаленої любові проминули як мить. Це була спалах. Ми не хотіли говорити усе було ясно.
Потім Василь запросив на знайомство з синами й матірю. У мене стався шок.
Двоє одружених синів оглянули мачуху тобто мене оцінювальним поглядом і кивнули, мовляв, саме тебе нам і бракувало. Матері, мабуть, було років сто. Вона сиділа в інвалідному кріслі, гордовито й, здавалося, дуже давно. Ні сини, ні мати української не знали.
Подумалося із «веселою» родиною доведеться знайти спільну мову. Невже мене так занесло? Василь відчув незручність, але ритуал знайомства був виконаний, отже, можна сідати за стіл. Там не обовязково балакати можна мовчки спробувати страви.
На щастя, усі жили окремо. Більше того, сини в іншому місті, а матір у будинку для літніх. Їй справді було 93. Коли формальності з моїм переїздом були вирішені, коли відгуляли весілля, Василь поставив умову: після його смерті усе майно синам. Мені ж гідні похорони. Я погодилася. Усе засвідчили у нотаріуса.
Але сини мені не вірили. Вони постійно заважали нам жити спокійно. Василь щотижня возив мене до них у гості. Також треба було навідувати його матір. Я терпіла й мовчала, як миша під мітлою.
По-перше, я не працювала, по-друге, двічі на рік їздила до Європи, по-третє дуже любила чоловіка. Плюси переважували мінуси.
У приємних і не дуже клопотах минуло чоти
