Те, що вічно залишається в наших серцях

Колись Олена так само женалася за кожною новинкою: за ідеально укладеним волоссям, за вбраннями з глянцевих сторінок, за черговим підвищенням у душному офісі, де бракувало свіжого повітря й щирості. Вона вважала, що справжнє життя — це публікувати ідеальні знімки, збирати вподобайки, міняти одяг разом із трендами.
Та одного похмурого вечора все перевернулося. Вона йшла додому втомленою, збентеженою. Місто сяяло вогнями, але їй прагнулося лише спокою. І раптом вона побачила його: він стояв під дощем біля кав’ярні, тримаючи дві чашки пахучої кави, і всміхався так щиро й ніжно, наче чекав її завжди.
Вони йшли поруч без слів, пили каву та ділилися думками, які давно шукали когось, хто їх почує. Тієї ночі Олена усвідомила: щастя — це не цифри на банківському рахунку й не остання модель сумочки. Щастя — це чиясь рука, що обіймає твою. Це людина, з якою легко і мовчати, і говорити. Це відчуття, коли осінній дощ більше не пронизує до кісток.
Пройшли роки. Робота відійшла на другий план. Модний одяг застиг у шафі. А прогулянки під дощем, вечірні чаювання й спільні сміхи лишилися. Тому що найважливіше в житті — те, що не зникає. Це любов. Це тепло, яке вони навчилися дарувати один одному. 🤍

Оцените статью
Оперативно про головне
Добавить комментарий