— Соломіє, пробач, мені треба їхати.
— Дружина дзвонила? Їдь, звісно. Я звикла.
Соломії кожен раз було важко відпускати Богдана до дружини. Так хотілося, щоб він залишався на ніч. Вони могли б піти у кав’ярню, потім дивитися кіно, закутавшись у теплу ковдру. Вона зварила б смачну каву…
Але все це лишалося лише у мріях. Богдан ніколи не приховував, що одружений, має сина. Дружину не кохає, живе заради дитини. Чекає, поки той закінчить школу, і тоді піде до Соломії.
Їй було байдуже на його дружину. Чому вона мала думати про щастя якоїсь жінки? Ну, була сім’я, перестав кохати — це ж видно по ньому, тож не тримай, відпусти. Просто Богдан — добрий батько, не може травмувати сина своїм уходом.
Нічого, і на її вулиці буде свято. Через два роки син поїде навчатися, і тоді… Буде й ковдра, і кіно, і справжнє щастя. Соломія мріяла народити доньку, свою копію.
Два роки минули швидко. Вона чекала, коли ж він виконає обіцянку, але щоразу знаходились причини.
— Розумієш, у Наталки мати сильно захворіла, забрали її до нас. Не можу зараз, самій зрозумій…
Соломія зітхала і хитала головою. Скільки ще чекати? До пенсії?
Затримка. Щось не так? Купила тест. Дві смужки. Може, це й на краще… Треба до лікаря, щоб підтвердив.
Соломія сиділа у жіночій консультації в кінці коридору, чекала своєї черги. Двері відчинилися, і з кабінету вийшла вагітна жінка з великим животом. Під руку її вів чоловік. Невже… Це ж Богдан. Що відбувається?
Вони вийшли, не помітивши її. Вона зайшла до лікаря.
— Дівчино, з вами все гаразд? Ви дуже бліда.
— Так, мабуть, гаразд. Хочу перевіритись.
Лікар підтвердив вагітність і привітав її.
— Вік уже не той, народжувати першу дитину у 35 — пізнувато. Але нічого. Ось нещодавно була пацієнтка, 40 років, син випускник, а вони з чоловіком вирішили доньку народити. Гарна сім’я, міцна, чого б і ні?
Соломія криво посміхнулась і не відповіла. В голові бурлив вир думок. Як так? Навіщо він брехав, що піде, а сам зачав дитину з «некоханою дружиною»? Довго збирався це приховувати? Що тепер робити?
— Лисичко, сьогодні не зможу приїхати, вибач…
— Так, звісно. Я теж зайнята.
— Чим це?
— Іду з Іринкою у клуб. Набридло вдома сидіти.
— Який клуб, скільки тобі років? Мені не подобається ця ідея, Лисичко…
— У мене немає сім’ї, маю право. Ти — чужий чоловік, не маєш права мені вказувати.
Соломія вимкнула телефон. Ось так, їй у клуб не можна, а вона повинна, як вірна собачка, чекати господаря. А той буде плодити дітей, виховувати їх і іноді заїжджати до неї за новими відчуттями. І так — доки не набридне.
Тільки зараз вона зрозум
