Ми з сестрою їхали до батьків — вони живуть за кілька годин від нас. Я сиділа за кермом, сестра поруч. Ми базікали, обговорювали плани на вихідні, слухали музику — усе було звичайно.
Аж раптом… прямо посеред шосе побачили чоловіка. Він стояв нерухомо і був сам.
На вигляд йому було років тридцять. Він не рухався, просто стояв до нас спиною, ніби чекав чогось. Я різко гальмувала, щоб не врізатися. Ми обидві в розгубленості витріщилися на нього.
Чоловік повільно обернувся. Подивився просто на нас… і усміхнувся. Але це не була добра чи дружня посмішка. У ній було щось тривожне, майже моторошне.
Миттєво, на автоматі, я замкнула всі двері й схопила телефон, щоб, якщо що, одразу викликати поліцію. Він почав повільно підходити до машини, не відводячи погляду й не припиняючи ту дивну усмішку. Ми завмерли — нікого довкола, порожня дорога, лише ми й він.
І тут сестра прошепотіла з жахом:
— Дивись… у нього в руках…
Я глянула — і обмерла. У руці він тримав… 😱😱
У руці незнайомця була жіноча сумка.
Він підійшов до мого вікна, зробив жест, щоб я опустила скло. Я, звісно, не стала.
— Вам що потрібно? — мій голос зрадницьки тремтів.
— Я знайшов жіночу сумку, — спокійно сказав він. — Це не ваша?
— Він що, кепкує? — прошипіла сестра. — Яка ще сумка? Як вона може бути нашою?
— Ні, — коротко відповіла я й різко вдарила по газу. Ми зірвалися з місця й поїхали, не озираючись.
Дорогі дівчата, прошу вас: будьте обережні.
Мені страшно уявити, що могло б статися, якби я тоді опустила вікно. Чи не втекла б вчасно. Може, хтось інший на нашому місці подумав би: «А раптом це справді її сумка?»
Чи просто пошкодував би втекти. Але не треба соромитися, не треба шукати виправдань чужій дивній поведінці.
Навіть якщо він і справді хотів повернути сумку — чого стояти посеред шосе? Як він міг знати, хто буде в машині? Чому дивився саме на нас?
Занадто багато питань.
І мені страшно навіть думати, які могли бути відповіді. Ми просто живемо у небезпечному світі.
