Ти бачиш, можна змінити долю? Напевно, можна, адже вона в наших руках — у наших вчинках і словах. Але бувають такі, що навіть знаючи, як усе скінчиться, не намагаються повернути її в інший бік.
Це було давно. У селі, розкинутому на мальовничому березі річки, стояла невелика церква на пагорбі. Люди ходили туди по неділях і святах. Службу правив батюшка Тихон. Людина доброї душі, глибоко віруючий.
Настали такі часи, коли церкви почали закривати. У цьому селі її і зовсім зруйнували. Люди перестали ходити, але в душі все одно вірили. Особливо старші, які пам’ятали, як усе було раніше.
— Батюшко, що ж тепер робити? — питали односельчани.
Тихон завжди хрестив того, хто до нього звертався, і тихо відповідав:
— На все Божа воля. Але вірити треба, як же без віри? У душі…
Хоча в ті часи й забороняли молитися в церкві, Тихон молився у своїй хаті. Там уже ніхто не забороняв. Жив він з дружиною Уляною і двома синами. У хаті він хрестив дітей, відправляв служби, навіть проводив відпівання. Усе тихо, без зайвих очей.
Але в селі нічого не сховаєш. Усі знали. І мовчали. Тільки голова колгоспу Федір, зустрівши Тихона, лаявся й погрожував:
— Дійграєшся, дядьку Тихоне! Інший голова прийде — не знатимеш, куди дітися. А ти ж розумієш, що за це буде…
— Та годі, Федоре, — хрестив він його і йшов далі. — Я вже життя прожив…
— Яке там життя! Шістдесять ще нема! — гукав йому вслід Федір.
Старший син Матвій жив окремо, з дружиною Євдокією. Вона ледачиця — любила подовше поспати, а в селі хазяйства багато.
— Доке, вставай! — гукав зранку Матвій. — Усі вже коров подоїли, а ти ще й очей не протерла!
— Зараз, зараз… — бурчала вона, поволі підводячись. — І чого людям не спиться…
Тихон із Уляною знали, що невістка ледачиця, але молилися за всіх.
А от молодший син Іван жив із батьками. Дружина його, Варка, була жвава й уміла все: і сіно грести, і хліб пекти.
— Варко, відпочинь трохи, — лагідно казала свекруха.
— Та не втомилася я! — сміялася вона і працювала далі.
Разом із чоловіком пиляла колоди, шила, пекла. Тихон із Уляною любили її. А Євдокія, заздрячи, рідко заходила до них.
Одного разу влітку, коли сінокос уже скінчився, Тихон пішов на річку з вудкою. Любив він там тишу.
Але сусід Петро прибіг із тривожною звісткою: у сусідньому селі забрали батюшку Єфима. Приїхали солдати, вивели його з хати й повезли невідомо куди.
— Тихоне, може, тобі сховатися? — турбувався Петро.
— На все Божа воля, — відповів батюшка. — Я нашим людям вірю.
І пішов на річку.
Уляна стояла біля воріт, думки її метушилися.
— Господи, тільки б не забрали його…
Проходили дні. У селі всі обговорювали долю Єфима, але вірили: у них таких людей нема.
Тихон жив спокійно, допомагав людям, і вони платили йому добром.
А Єфим так і не повернувся. Через багато років родині прийшов лист — його реабілітували. Але було вже пізно…
