Ой, дитино, присядь коло мене, розповім тобі історію з часів, коли я була молодою й життя палало в мені полум’ям. Тепер, сидячи в цьому будинку для літніх, згадую ту подорож і людину, яка, немов той маяк у бурі, вказала мені шлях до світла.
Тоді я ще працювала архітекторкою, писала про старовинні будівлі. Закінчивши проект, вирішила поїхати у невелике приморське містечко на Чорному морі, де стояв закинутий маяк. Він мене вабив — загадковий, самотній, як і я сама.
Мій чоловік, Богдан, спитав: «Знову їдеш сама? Може, поїдемо разом?» Але я похитала головою — він був інженером, любив розрахунки, а я — живі історії. «Там лише море, пісок і той маяк», — буркнув він. А мені саме цього й хотілося.
Оселилася в будиночку вдови рибалки. З вікна виднівся маяк — мовчазний, закинутий, але все ще гордий.
Наступного дня я прийшла до нього з блокнотом, малювала, коли раптом почула кроки. Переді мною стояв чоловік років тридцяти, у потертій куртці, зі сріблястими пасмами у чорному волоссі. Представився — Остап, реставратор. Він досліджував, чи можна відродити цей маяк.
Розповів мені легенду: нібито старий доглядач маяка світив не лише кораблям, а й коханій на протилежному березі. Один вогник — «люблю», два — «суму», три — «чекай».
Я засміялася: «Гарна казка». А він відповів: «У архівах є записи про дивні сигнали вночі». Запропонував показати маяк зсередини — ключі в нього були.
Ми піднялися по кручених сходах. Остап розповідав про лінзи, що розсіювали світло далеко в морі, про бурі, які пережив маяк. Вид зверху вражав — безкрайнє море, то лагідне, то гнівне.
«Маяки — це не просто вказівники, — сказав він. — Це символи надії. Навіть у найглибшій темряві завжди є світло».
Ми бачилися ще кілька днів, говорили про мистецтво, книги, мрії. Він був теплим, як сонячний промінь, а Богдан давно забув, як ділитися думками.
Одного вечора він запросив мене в корчму. За юшкою з риби й домашнім вином ми говорили про життя. Остап розповів, як його батько-моряк водив його у плавання. Одного разу, у шторм, саме світло маяка врятувало їх. «Для мене це — віра», — сказав він.
«А для мене — самотність, — відповіла я. — Стоїш один, світиш у нікуди й не знаєш, чи хтось бачить твоє світло».
Він усміхнувся: «Воно завжди доходить до когось. Просто маяк цього не бачить».
У той тиждень щось у мені прокинулося — ніби перша трава навесні.
За три дні до від’їзду отримала повідомлення від Богдана: «Їду у відрядження до Дубаю. Ключі у тітки». Ні слова про те, як я, ні «сумую».
Я сиділа на березі, коли підійшов Остап.
«Щось не так?»
«Ні, — сказала я. — Ми з чоловіком — як дві човни в одному морі, але кожен пливе своїм шляхом».
Він сів поруч: «Реставрувати будівлі — як лагодити життя. Треба розуміти, що варто відновити, а що залишити в минулому».
«Ви відновите цей маяк?»
«Так, — кивнув він. — Фундамент міцний. Залишилося знайти тих, хто повірить у нього».
Я обіцяла написати статтю, щоб про нього дізналися.
В останній вечір Остап запросив мене на маяк. Всередині горіли свічки, немов справжній вогонь.
«Хотів, щоб ти побачила, яким він може бути», — сказав він.
Там, у цьому тихому світлі, я зрозуміла: життя дає шанс.
Він подарував мені старовинний компас — спадщину батька.
«Щоб ти завжди знаходила шлях», — прошепотів.
Повернувшись, я написала статтю, а потім подала на розлучення. Богдан не заперечив — в Дубаї вже знайшов іншу.
Я поїхала назад до моря, з речами та мрією відродити маяк.
Остап зустрів мене з ліхтарем у руці.
«Може, створимо нову легенду? Про маяк, що з’єднав двох людей?»
Я посміхнулася: «Спочатку повернемо йому світло. Все інше прийде».
І хоч попереду була важка робота, я знала: найголовніше — міцний фундамент.
Десь високо прокричала чайка, і промінь сонця раптом осяяв маяк, немов благословення. Саме таке світло я й шукала.
*Життя завжди знаходить спосіб вказати нам шлях — треба лише вміти побачити його.*
